НАРОДЖЕННЯ АХСАРА Й АХСАРТАГА

Щойно перші півні проспівали, народився в сім'ї Архага син. Тієї ж нескінченної ночі, коли лишень благословлялося на світ, у час повторного голосіння півнів, з’явився на світ і другий син.
Із першим променем ранкової зорі Бонварнон пройнявся Архаг почуттям глибокої любові до дітей. Був він на ту пору найстаршим серед нартів. Щоб малося його синам, улаштував Архаг гучний нартський бенкет. Покликав на гуляння небесного коваля Курдалагона й володаря безодні морської Донбатира. Чимало вельмишановних нартів з родів Алаката й Бората запросив на багате частування.
Небесний Курдалагон дав наймення синам Архага: старшого назвав Ахсар, молодшого - Ахсартаг. Так Бог ковальства став кумом Архагу й подарував йому дивовижну сопілку, змайстровану в небесній кузні. Поклали нарти цю чудесну сопілку на стіл, а вона дзвінко і весело заспівала:
Ріг достатку тримай!
Чашу меду здіймай!
З усіма випивай
І здоров'ячко май!
Сім днів і ночей тривав бенкет. Як і годиться, Архаг щедро пригощав своїх гостей впольованою свіжиною й напоями.
По бенкеті здійнявся Курдалагон на маківку вогненної бурі й, немов крилатий Пакундза, полинув у небесну височінь. Блискучою рибою обернувся Донбатир, мотнув гнучким хвостом і пірнув у морську безодню. Нарти ж, як завше личить воїнам, рушили у похід.
Не щоднини, а щогодини зростали Ахсар і Ахсартаг. За день тягнулися вони на вершок, а за ніч - на повну п'ядь. Бешкетниками вдались Ахсар і Ахсартаг. Хлопчаки змайстрували собі луки й стріли, і не було ще пташини, що змогла б пролетіти в досяжності стріл братиків - відразу стріляли й влучали, і падав птах на землю. Увесь світ невдовзі дізнався, що в нарта Архага підросли близнюки-орли Ахсар і Ахсартаг.
Чому ж їх так назвали - Ахсар і Ахсартаг?
Про мужнього нарти кажуть: „ахсар” - таким був перший брат, тож назвали його Ахсаром. Але сміливішим був інший брат, і нарекли його Ахсартагом, що значить – „найвідважніший”.



МЕЧ АХСАРА

Виросли Ахсар й Ахсартаг, і настав день вирушати їм на один рік у похід. Вирушили вони в путь і дісталися того місця, де від придорожнього каменя розбігалися три шляхи. Брати домовилися так:
- Підемо крайніми дорогами, а середня нехай буде місцем нашої зустрічі. Кожний з нас покладе під оцей камінь стрілу, ним самим зроблену. Хто повернеться першим - перевірить, чи на місці покладена братом стріла.
Розійшлися Ахсар й Ахсартаг різними шляхами. За рік повернувся Ахсартаг в обумовлене місце, підняв камінь і побачив, що лежить там Ахсарова стріла, вкрита темною цвіллю.
Стривожився Ахсартаг за брата свого й пішов його дорогою. Довго він мандрував лісами, полями й горами і надвечір дістався Чорної ущелини. Там і заночував. У сні своєму побачив, що потрапив брат у полон.
Підхопився Ахсартаг і рушив далі. Знову йшов увесь день і надвечір досяг Білої ущелини. Вирішив він відпочити у гаю, та тільки-но заснув, як побачив той самісінький тривожний сон, що й першої ночі.
Знову підскочив Ахсартаг і рушив далі. З ранку до пізнього вечора йшов Ахсартаг, і от перед ним постала Червона ущелина. Але як було йому не зголодніти в довгій дорозі? Не зміг він заснути й вирішив поблукати гаєм і вполювати дичину. Раптом юнак помітив озеро, а на його березі - намет. У наметі час від часу то з'являлося, то знову зникало якесь незбагненне світло.
- Недаремне тут напнули намет, - міркував Ахсартаг. - Може, зумію довідатися про те, що трапилося з братом?
Підійшов він ближче до намету й пильно вдивляється в темряву. І бачить Ахсартаг: з одного боку припасовані до намету залізні двері й самі по собі то зачиняться, то відчиняться, і зсередини лине світло.
Зачудувався Ахсартаг: що за дивовижа? А коли двері прочинилися - пустив стрілу на сяйво. Відразу пролунав пронизливий зойк – від нього дерева погнуло, здійнялися хвилі й збурилось озеро, а звірі, що ночували в гаю, злякано кинулися навтьоки.
Через якийсь час все заспокоїлось. Озеро увійшло в береги, дерева випросталися, а звірі прокралися до своїх лігв.
Світало. Коли зовсім розвиднилося, Ахсартаг побачив, що з намету вийшла жінка. Була вона на одне око сліпа, а у видючому стриміла стріла Ахсартага. Стогне баба. Ахсартаг підійшов ближче й угледів у жінчиних руках рушник свого брата. І гримнув на неї Ахсартаг:
- Хто ти? І звідки в тебе рушник брата мого Ахсара?
- Е, парубче, не знаю, хто ти, але якщо ти назвав себе братом Ахсара, то й мені ти брат, бо я з нартського роду-племені. Коли нещодавно був тут твій брат, я дізналася, що він - нарт. Прямуючи до підводних жителів, биценагів, він дав мені свій рушник і наказав: - Стеж за ним, сестро. Якщо з’явиться кров на рушникові, то ведеться мені скрутно, а якщо крові нема - за мене не бійся. - І от бачу я: рушник просочився кров’ю, бо в скруті брат Ахсар, у полоні в биценагів. А зараз я зовсім осліпла, не знаю, що й вдіяти.
- А хіба немає засобу, щоб ти прозріла хоча б на одне око? - поцікавився Ахсартаг.
- Якщо зібрати світанкову росу, змішати з оленячим молоком і капнути на рану, то зір мій повернеться.
Майнув Ахсартаг до лісу, упіймав оленицю, подоїв її, змішав молоко із краплями світанкової роси й, витягши стрілу з ока баби, влив у ранку цілюще зілля.
Відразу прозріла жінка й зраділа, що бачить Ахсартага.
- Як же мій брат потрапив до биценагів? - розпитує Ахсартаг.
- Повідаю тобі із самого початку. Биценаги полювали, та раптом у небі розкрилися ворота, впав звідтіля уламок небесної руди саме на голову старшого з биценагів.
Биценаги віднесли цей уламок небесної руди до себе під воду. Ахсар дізнався про це й задумав відібрати в них цей уламок. Але биценаги схопили твого брата, зв'язали й відвели до себе. Саме сьогодні я збиралася налетіти на них, але не змогла цього зробити через тебе.
- А ким ти доводишся нартам і чому називаєш себе нашою? Чия ти сестра? І поясни ще таке: вночі я бачив, як в наметі то з'являється, то знову зникає якесь незбагненне світло.
- Я - сестра Архага, але здавна перебуваю тут. Мій чоловік був співтрапезником бога Сонця, і він подарував йому коралі з білого каменю. Ці коралі я одягала собі на шию, і вони освітлювали дорогу. Те, що ти бачив, було випромінюване ними світло.
- А де твій чоловік?
Жінка вказала на двері намету і пояснила:
- Ці двері ведуть до печери, і в ніч на суботу вони відчиняються. Биценаги виходять звідтіля, щоб викрасти хоча б одну людину, що живе на поверхні землі. Якщо вони цього не зроблять, один з них вмирає. От і викрали вони мого чоловіка. Але що з ним трапилося, я не знаю, як і про брата нашого, Ахсара.
Дочекалися Ахсартаг і жінка ночі на суботу.
Коли двері до підземелля прочинилися, підпер їх Ахсартаг плечем, , вирвав разом з петлями й відкинув убік. Після цього вони з жінкою увійшли в печеру й побачили жахливе: лежить чоловік, руки й ноги його розтягнено навсібіч і прив'язано, з його бороди й вусів сплетено волосяну драбину, і сягає вона поверхні землі.
- Бачиш мого чоловіка, володаря моїх дум? - вигукнула баба.
Ахсартаг вихопив меч, обрізав мотузки, якими було зв'язано чоловіка, і швидко поголив йому голову й обличчя. Чоловік звівся на рівні й подякував Ахсартагу. Пішли вони разом углиб підземелля і раптом побачили розіп'ятого на стіні печери Ахсара. Стріляють у нього биценаги й б'ють мечами. Несамовито накинувся на них Ахсартаг, затято рубав биценагів, а сестра Архага з чоловіком наздоганяли ворогів і теж нищили їх.
Так Ахсартаг звільнив Ахсара.
- Ви з чоловіком повертайтеся додому, а ми з Ахсартагом теж незабаром приєднаємося до вас, - розпорядився Ахсар.
Подружжя пішло собі додому, а брати Ахсар і Ахсартаг розшукали ту комору, де биценаги зберігали свою руду. Знайшли вони зачарований уламок небесної руди і віднесли до кузні Курдалагона. Із цього уламка небесний коваль виготовив Ахсарові двосічний меч, такий, що ударом усілякий камінь чи будь-який метал розтинав навпіл, а меч при тому - не тупішав.
Коли Ахсар і Ахсартаг спускалися на землю із кузні Курдалагона, їх підстеріг ватажок биценагів Карамаг. Браття вступили у запеклий бій із ним. Але Карамаг зумів так спритно вдарити Ахсартага, що той упав мертвий, а меч випав з його рук. Аж раптом невідомо звідки виник один із донбатирів і порадив Ахсару:
- Змасти лезо свого меча авадз-маззю - і відразу подужаєш ворога!
Ахсар миттєво змазав лезо свого меча чарівною маззю, яку воїни завжди мають при собі. Коли Карамаг заніс над ним свою зброю, Ахсар відбив удар, а меч Карамага розлетівся на дрібні, немов цвяшки, друзки.
Після цього Ахсар винищив усіх биценагів. А той з донбатирів, який вчасно дав пораду Ахсару, відніс Ахсартага до молочного озера, омив його тіло в цілющих хвилях, і Ахсартаг відразу опритомнів.
Слава про меч Ахсара долинула до країни нартів. Люди збиралися у натовп, щоб поглянути й чудуватися на цей диво-меч.
Здавна в лихі для нартів часи Ахсар ішов попереду війська зі своїм мечем. За непереможну твердість цей меч ще й досі називають ахсаргард, що означає "меч Ахсара".
Після смерті Ахсара меч успадкував його старший син.
І з тих давніх часів існує традиція передавати старшому синові у спадок меч, а молодшому – коня.



ЯБЛУКО НАРТІВ

Яблуня росла в саду нартів, небесною чистотою сяяли її квіти, але за добу лише одне яблуко достигало на ній. Золотим було яблуко й виблискувало яскравими іскорками. Цілющу силу мало воно: усілякі рани загоювало, людей від хвороб рятувало, та тільки не від смерті. Протягом дня визрівало яблучко на сонці, ясніло на верхівці дерева, але щоночі хтось його викрадав. Нарти по черзі стерегли яблуко, та ніхто з них жодного разу не помітив злодія, хоча яблуко щоночі зникало.
Ось і Архагова черга стерегти сад. Покликав він своїх синів Ахсара й Ахсартага й велів їм:
- Ідіть, любі мої, постережіть золоте яблуко. Велику надію маю на вас. Якщо не впильнуєте, то знайте - три нартських роди зберуться сюди. Оберуть по людині від кожного дому й одному з вас відітнуть голову, іншому відрубають руку і на мою ганьбу начеплять їх на палі. Самотнім залишуся на схилі літ, без захисників і годувальників.
- Не хвилюйся, батьку. Ми встережемо це яблуко, і злодій від нас не втече, - запевнили його сини.
- Знаю я, що ви нічого не боїтеся, але сам я уболіваю за вашу долю, - мовив Архаг.
Тином із оленячих рогів було обнесено був сад нартів, і такою високою була ця загорода, що через неї навіть птах не міг перелетіти. Сіли брати під чудесною яблунею, повечеряли, і молодший, Ахсартаг, запропонував старшому, Ахсару:
- Чатуймо по черзі! Ти вкладайся зараз і спи до півночі, а потім аж до ранку буде твоя черга...
Погодився Ахсар, ліг і заснув. Коли ж прокинувся опівночі, сказав братові:
- Нехай боги вибачать мені: я, либонь, проспав!
- Та ще немає півночі, спи ще, - запевнив його Ахсартаг.
Ахсар спросоння не второпав, котра година насправді, тому ліг спати знову.
Не спить лишень Ахсартаг, сидить під яблунею, тримає напоготові лук зі стрілою. Зненацька, о порі зміни ночі на день, три голубки перелетіли огорожу. Аж ось засяяла яблуня, і побачив Ахсартаг: голубки опустилися на гілки чарівного дерева, але жодна з них не встигла дзьобнути яблуко - Ахсартаг пустив свою стрілу. Пташки вмить здійнялися і полетіли ген-ген. Але одна летіла низенько й ронила на землю багряні крапельки крові.
Тоді Ахсартаг розторсав брата:
- Поглянь на кров. Це я поцілив голубку і тільки поранив її. Над самою землею пролітала вона, залишаючи кривавий слід. Я повинен піти слідом - або впіймаю її, або загину!
Дбайливо зібрав він краплі зашерхлої крові шовковою хусткою, згорнув її і сховав за халявку. Коли зовсім розвиднилось, Ахсартаг сказав братові:
- Піду я на пошуки цих невідомих птахів. Що ти на це скажеш?
- Я теж піду з тобою, - побажав Ахсар.
Пішли брати по кривавому сліду, привів він їх до берега і далі - у море. Ахсартаг наказав Ахсару:
- Я йду на дно морське. Почекай на мене тут. Якщо хвилі винесуть на берег криваву піняву - немає мене вже в живих, і ти повертайся додому. А якщо винесуть хвилі білу піну, то чекай на мене тут рік.
- Добре, - згодився Ахсар і зостався на березі.
Туго підперезався Ахсартаг, пішов у море й щез під водою.


КРАСУНЯ ДЗЕРАСА

Досяг Ахсартаг палацу володаря вод, морського царя Донбатира. Стіни покоїв - із перламутру, підлога – із блакитного кришталю, зі стелі сяє ранкова зоря.
Переступив Ахсартаг поріг й бачить: сидять семеро братів і з ними дві сестри, одна ліпша від іншої, золотом мерехтить дівоче волосся.
- Доброго ранку, хай буде щастя у вашому домі! - мовив Ахсартаг.
- Хай і тобі щастить, - відгукнулося семеро братів й обидві сестриці.
Посадовили вони Ахсартага на почесне місце. Троє доросліших братів сіли праворуч, а четверо - ліворуч. Поглянули брати на Ахсартага й промовили:
- Подібного до тебе гостя не було в нашому домі й ніколи не буде! Нам би годилося радіти з твого приходу та з пошаною приймати тебе, але не можемо ми цього зробити, оскільки горе трапилося у нашому домі.
- Нехай оберігають вас боги від нещастя. А що за біда спіткала вас?
І розповіли гостеві брати:
- Троє наших сестер занадилося, на своє лихо, до саду нартів, де росте яблуня із золотими плодами. Вдень на ньому достигало диво-яблуко, яке щоночі викрадала наша сестра Дзераса, і так було досі! Не раз умовляли ми сестер: - Не літайте по яблука! Бо зухвалі хлопці в нартів - навіть птахи бояться пролітати над ними! - Але сестри не слухали нашої ради! Бодай мечами зарубали один одного лихі нарти Ахсар і Ахсартаг! Либонь, вони охороняли яблуню й поранили нашу Дзерасу!
Заледве вони вимовили ім'я сестри, як із сусідніх покоїв долинув стогін.
- Хто це? - здивувався Ахсартаг.
- Наша Дзераса, про яку ми розповіли тобі.
- А чи є змога її вилікувати?
- Є такі ліки! - запевнили брати. - Якщо зібрати краплі втраченої нею крові й прикласти до рани – її врятовано! Інакше згине, бідолаха...
- Як нагородите ви того, хто врятує Дзерасу? - допитувався Ахсартаг.
- Заміж за рятівника видамо ми любу сестричку, судженою буде лише йому.
Тоді звернувся Ахсартаг до братів:
- Я - син нарта Архага. Звати мене Ахсартаг. Я зібрав краплі крові вашої сестри, Дзераси. Її поранено моєю стрілою, тож я й зцілю її! Покличте дівчину!
Радощами освітилися обличчя братів, і відповіли вони Ахсартагу:
- Дуже заслабла наша Дзераса, не зможе вона вийти. Ходи до неї!
Коли юнак переступив поріг Дзерасиної опочивальні, ось що побачив він: лежить на постелі красуня, хвилями спадають до підлоги її золоті коси, сонце сміється на вустоньках, а на щоках зорі сяють! Поглянула вона на Ахсартага своїми чарівними очима - від захвату юнакові несила стримати посмішку. Вийняв Ахсартаг із-за халявки шовкову хустку із зашерхлими краплинами крові, розгорнув її та приклав до Дзерасиної рани.
І сталося неймовірне: підвелася із постелі красуня! Побачили тоді брати, що стала вона усемеро кращою...
Дев'ять днів і дев'ять ночей бенкетували на весіллі Ахсартага й дочки Донбатира. Немовби сонце і місяченько, сяяли на весільному бенкеті Ахсартаг і Дзераса.
Минув рік; Ахсартаг разом із дружиною так і живуть собі в підводному царстві Донбатира ... Уже час згадати Ахсартагові про брата свого, Ахсара. Невесело зітхнув Ахсартаг і повідомив Дзерасі:
- Не випадає мені більше тут лишатися, мушу знайти брата свого й повернутися додому.
Почувши це, зраділа Дзераса:
- Якщо в тебе є свій дім, то нам треба рушати! Не годиться й мені тут залишатися.
Дзераса саме чекала на появу малюка, тому захотіла народити у домі чоловіка, згідно звичаю.
У завітну пору висмикнула Дзераса з коси своєї золоту волосину, оповила нею себе й Ахсартага, і перетворилися вони рибами з перламутровою лускою та й виплили на гладінь моря.
*
Недалечко від берега, в темному лісі улаштував Ахсар намет зі звірячих шкур, там і дожидав звісток про брата. Одного разу помітив він: винесли хвилі білу піну. І зрадів Ахсар: "Живий та веселий повертається брат мій! Збігаю до лісу на полювання, може, вдасться мені звіра стрелити. Почастую тоді брата, й відсвяткуємо його повернення".
І вирушив Ахсар на ловитву.
*
"Де ж мої сини? Невже ніколи їх не побачу?" - побивався старий Архаг; із отієї зажури могутня сила його підірвалася.
Та нартські юнаки раділи тому, що не повертаються Ахсар і Ахсартаг, бо браття перевершували інших усюди й у всьому. Стали вони насміхатися над сивинами Архага й на зловтіху приставили його беззмінно пасти худобу. Гнівався Архаг і, щоб поквитатися, бувало, гнав нартські отари втопити в морі або скидав із прямовисної скелі.
З того часу не ходив Архаг до селища: так бідував він за синами, що його не тягло туди.
*
Вийшли із царства морського Ахсартаг і Дзераса, й побачили на березі намет зі звірячих шкур. Заглянула Дзераса в намет - і все освітилося її сяйвом. Чудесним видався Дзерасі намет, то вона й заявила Ахсартагу:
- Поки не посиджу вдосталь у цьому шатрі – нікуди не піду звідси.
- Добре, - погодився Ахсартаг. - Ти побудь тут, а я подивлюся брата.
І пішов Ахсартаг розшукувати брата.
А тим часом Ахсар вертався вже до свого намету.
Розминулися брати.

СМЕРТЬ АХСАРА Й АХСАРТАГА

Повернувся Ахсар до намету, відчинив двері й побачив Дзерасу.
- О, Боги, - прошепотів, - даруйте нам щастя в дорозі й домі. Чи сподівався я, що Ахсартаг не тільки повернеться, а ще й приведе у мій намет наречену!
Поглянула Дзераса на Ахсара й прийняла його за свого чоловіка. Спритні і стрункі, меткі й біляві - брати були схожі один на одного так, що тільки боги та матінка-земля могли розрізняти їх.
- Нарешті ти повернувся! - зраділа Дзераса.
Ахсар нічого не відповів.
- Що з тобою? Чи ти не радий мені? Адже рік прожили ми разом в підводній країні Донбатира.
І переконався Ахсар, що перед ним - дружина його брата Ахсартага.
Почала Дзераса, вважаючи Ахсара за свого чоловіка, горнутися до нього й бачить, що той відвертається від неї.
Надійшов час спати. Розстелив Ахсар свою бурку, лягли вони на неї й накрилися буркою Ахсартага. Але, щоб не було в нього близькості із братовою, витяг Ахсар свій меч і поклав його між собою й Дзерасою. І це так розлютило Дзерасу, що, ображена, вона підвелася з постелі й, смутна, сіла віддалік.
Вхід до намету відхилився, увійшов Ахсартаг. Він приніс впольованого тура і ціле дерево з корінням й галуззям, щоб розпалити багаття.
Побачив він засмучену Дзерасу й брата, що міцно спав. Увірвалися ревнощі в душу Ахсартага: а раптом брат учинив насилля над Дзерасою?
Не встигла Дзераса і слова промовити, як Ахсартаг вихопив кинджал і вбив брата. Лише згодом Дзераса розповіла про все, що відбулося. Каяття зійшло на Ахсартага, він збагнув: нізащо згубив Ахсара.
І знову взяв до рук свій кинджал, приставив руків'я до грудей Ахсара й спрямував лезо в серце своє та всією вагою ліг на вістря. Простромив кинджал серце Ахсартага, і він вмер.
Рве на собі волосся Дзераса, дряпає свої щоки, б'є себе по голові й по колінах:
- О, горе мені! Що за чорне лихо зійшло на мою голівоньку! Через мене загинули обидва брата!
Голосить, ридає Дзераса, луною розносяться по горах її голосіння, і навіть звірі лісові затихли, слухаючи її невтішний плач.
Ллє Дзераса рясні гіркі сльози…
До півночі голосила вона над тілом Ахсара, а від півночі до ранку - над тілом Ахсартага. Горе її чорною хмарою низько повисло над тілами братів! І рясним дощем ллються гіркі сльози Дзераси.
- Що мені тепер робити з ними? Хіба можу я залишити їх отут, щоб ворони виклювали їм очі й щоб лисиці погризли стрункі коліна та рум'яні щоки? Поховала б я їх, але як одній це зробити?
У цей час Астирджі на своєму триногому коні з борзим собацюрою спустився з небес на землю. Став він перед Дзерасою й вигукнув:
- О, велична пані, сонце сонць, прикраса всесвіту! О, зоре неосяжна та ясна! О вродо неземна! Давно ходжу я твоїми стежками і от - бачу тебе в біді. Скажи, чом ллєш ти сльози? Що трапилося з тобою, люба?
- Як же не горювати мені? - зітхнула Дзераса. - Двоє братів загинуло через мене, і я не знаю, як їх поховати.
- О, моя пані, - улесливо розпочав Астирджі, - я поховаю їх...
А потім додав:
- Але ти повинна стати моєю дружиною.
На що Дзераса відповіла йому:
- Нічого не завадить мені стати твоєю після того, як ми поховаємо мертвих!
Тоді Астирджі злегка вдарив по тверді земній руків'ям свого батога - і тіла обох братів опинилися під землею. Високий надгробок піднявся над їхньою могилою, і кам’яний мур, скріплений вапном, звівся навколо поховання.
Саме тоді Дзераса запропонувала Астирджі:
- Посидь отут, а я піду вмиюся ген там, на березі моря. Як піду з тобою? Адже кров засохла в мене на щоках!
Астирджі повірив Дзерасі, а вона, опинившись на березі, стрибнула у хвилі й подалася углиб моря, у батьківський край - країну Донбатира...
Чекає Астирджі на повернення Дзераси, сподівається, що вона от-от повернеться. Довго він чекав. Та де там! Нема красуні Дзераси! Спіймав облизня Астирджі.
- Тож нехай згасне твоє вогнище! – лютував Астирджі. – На цьому світі тебе не вловити, але куди подінешся від мене в Країні Мертвих?
І розлючений Астирджі скочив на свого триногого коня і, як вихор, прокотився узбережжям. Улаштував лови із борзим собацюрою - і розвіяв свій смуток.



НАРОДЖЕННЯ УРУЗМАГА Й ХАМИЦА

Дзераса жила під водою, у будинку батька свого Донбатира. Та коли мати її довідалася, що Дзераса чекає на дитину, то порадила:
- Іди, доню, у Країну нартів. Хто народиться на чужині, того вони своїм ніколи не визнають.
Тож довелося бідолашній вчинити так, як мати їй сказала. Схилила голову й вирушила у далекий край. Тяжкі думи не полишали Дзерасу.
- Якщо навіть і дістануся нартського краю, то хто дасть притулок мені там? - міркувала вона.
Ось і селище нартів. Іде Дзераса вулицею через майдан, де збираються поважні нарти на раду. Як і личить невістці, Дзераса проходить повз гурт старійшин, низько схиливши голову й не обертаючись спиною.
Зачудувалися поважні нарти:
- Хто вона така? Поводиться шанобливо, немов невістка наша. Але ж всі невістки наші тут, у селищі. Немає жодної, котра б гостювала у батьків або через образу зовсім повернулася б до них.
І старійшини сказали молодшим:
- Підійдіть до жінок наших і веліть їм, нехай довідаються: хто ця гостя?
Пішли молодші нарти й сказали нартським жінкам:
- Слухайте, невістки наші! Ви ж бо ґречні, шануєте старійшин, ну ж бо, розпитайте чужинку: чи тому мовчить Дзераса, що вона - наша невістка?
Оточили молоді жінки Дзерасу і допитуються:
- Скажи нам, хто ти така?
Дзераса нічого не відповіла їм на те, а в думках своїх промовила: "Я би сказала їм, хто така, але тоді старійшини не почують моєї відповіді від мене власно".
А старші жінки, збагнувши, що чужинка нічого не відповість молодшим, надумали-таки випитати правду:
- Скажи нам, жінко: ким ти доводишся нартам?
І відповіла їм Дзераса:
- Не питайте мене всі одразу. Якщо хочете довідатися, хто я така, нехай запитає мене одна з вас, і я відповім їй.
Тоді відвела її убік одна з поважних жінок і сказала їй:
- Сонце моє, скажи мені: ким ти доводишся нартам? Довіряють мені усі в нартському селищі, і ти теж можеш довіритися мені.
Дзераса зміряла поглядом поважну жінку й мовила:
- Ніяково розповідати мені, звідки я і чия. Старшими невістками доводитеся ви мені. Про одне прошу: відведіть мене в родову вежу мого чоловіка.
- Але ти бачиш: тут безліч веж. Хто ж був той, чиє ім'я привело тебе сюди?
- Соромно мені перед лицем нартської землі й вашою громадою...- промовила Дзераса. - Але немає в мене іншого виходу, і доводиться самій розповідати про себе. Чоловіком моїм був Ахсартаг, тож прошу провести мене тільки до нижнього ярусу їхньої вежі, туди, де зимує худоба.
Жінки переказали ці слова Дзераси поважним нартам:
- Ця жінка прийшла від тих наших родичів, на повернення яких ми вже давно чекаємо. Але з нею їх немає.
Зраділи старійшини й розсудили:
- Нехай так і буде. Якщо самі вони не повернулися, то довідалися ми про їхню долю. Тож відведіть нашу невістку не в стару вежу Архага й не тільки до нижнього ярусу, а на самий верх, у почесні кімнати.
Дзераса промовила у відповідь на слова старійшин:
- Не личить мені зараз бути там. Незабаром прийде час, коли я покажу вам нового нащадка вашого роду. А поки мені спокійніше буде не на високій вежі, а в темному хліві.
Виконали нарти волю майбутньої матері. Старші жінки відвели Дзерасу до хліву, де вона народила двох синів-близнюків. Урузмаг і Хамиц - так згодом нарекли хлопчиків.



ЯК УРУЗМАГ і ХАМИЦ ЗНАЙШЛИ ДІДА СВОГО, АРХАГА

За день на вершок, за ніч на повну п'ядь виростали близнюки. А коли одного разу вийшли вони перший раз із рідного дому на вулицю й стали, бавлячись, стріляти з луків, від посвисту їхніх стріл нарти кинулися навтьоки. Саме у цей час Кулбадагус, жінка-провидиця, послала по воду свою єдину дочку. Як тільки вгледів дівчинку Хамиц, пустив він стрілу. На дрібне череп'я розлетівся глечик, а стріла продірявила дівчинці плаття. Плачучи, повернулася вона додому.
- Що трапилося з тобою, доню! Чому ти не принесла води?
Поскаржилася дівчинка:
- Це бешкетник Хамиц пустив стрілу, на дрібні черепки розбив мій глечик і в ганчірку перетворив моє плаття!!!
Дала жінка дочці інший глечик і наказала їй:
- Іди знову й без води не вертайся. Май хоча б частку мого гострослів'я! Але якщо не зумієш гідно відповісти хлопчаку - не видіти тобі добра!
Щойно вийшла дівчинка з будинку, Хамиц знову пустив свою стрілу.
- Легко тобі пробувати на мені свою силу! - дорікнула йому дівчинка. - Будь-яка пташина лісова сильніша мене. Якщо ти вже такий богатир, то ходи краще провідати діда свого Архага, бо зсохся він, бредучи за нартською худобою.
Почувши ці прикрі слова, хлопчики зламали свої луки й стріли. Немов розбійники, не тямлячись від люті, увірвалися вони у свій будинок і заявили матері:
- Прямуємо на майдан, на раду нартів. Почули ми, що живе у горах один із нашої сім'ї. Ми підемо на його пошуки.
Прийшли на майдан сини Ахсартага. У той час старійшини трьох нартських родів сиділи там.
- Хай буде щастя на вашій раді! - побажали юнаки.
- Перебувайте й ви в повнім щасті! - відповіли юнакам поважні нарти.
- Довідалися ми, що дід наш, Архаг, живий і пасе худобу нартів. Просимо вас, розкажіть, де він зараз.
- Нехай проведе вас хто-небудь із хлопчиків, - вирішили старійшини.
Ідуть до свого діда Урузмаг і Хамиц, земля тремтить у них під ногами, гуркочуть гори, камені падають зі скель. Здалеку почув Архаг богатирські кроки Урузмага й Хамица.
"Що за диво? - стрепенувся Архаг. - Немає в живих Ахсара й Ахсартага, а мені здається ніби я чую їхні кроки". І от побачив він юнаків.
- Агов, ви хто такі? - гукнув він до них. Юнаки відповіли:
- Ми сини Ахсартага...
- Ближче, ближче ходіть до мене. Хочу переконатися, що статурою ви подібні до моїх любих синів! Лише тоді я зможу визнати вас за онуків.
Наблизилися Урузмаг і Хамиц до Архага, обійняли його. Старий легенько, лише кінчиками пальців, взявся обмацувати зап'ястя їхніх рук. Аж раптом слізьми наповнилися очі Архага:
- Загинули сини мої Ахсар і Ахсартаг, але радію я, що наш рід не перевівся.
На прохання діда юнаки розповіли про загибель їхнього батька, як переказувала їм Дзераса, й про долю матері своєї...
Далі повів Архаг хлопчиків у свою стару вежу. Уперше піднялися вони нагору, у почесні кімнати вежі! Аж бачать: неможливо навіть увійти туди, забагато там сміття.
Тоді взяв один із братів дерев'яну лопату, інший - віника, і вони вдвох привели до ладу хадзар - те священне місце, де палає вогнище. Зачудувалися усі: так виблискувало проти сонця помешкання старого Архага! Став хадзар всемеро гарнішим, ніж раніше.
Урузмаг і Хамиц, підтримуючи діда під руки, вивели його у двір, поголили йому кошлату голову й бороду, і глянуло на онуків молоде Архагове обличчя. Зачудувалися брати, бо виявилося: ще зовсім молодий їхній дід! Він ще зможе нашу матір прогодувати. І, привівши Архага назад до хадзара, сказали йому:
- Ми – сини твої і відтепер будемо жити з тобою!

Поки Урузмаг і Хамиц були із своїм дідом, Дзераса жила у верхній частині вежі Ахсартага. Відшукавши Архага, брати вирушили в дім матері. Отримавши згоду Дзераси, сини привели її в древню вежу діда свого, й Архаг взяв собі Дзерасу за дружину.



НАРОДЖЕННЯ ШАТАНИ

- Минув рік після весілля Архага й Дзераси. Помер Архаг, і лише на один рік пережила його Дзераса. Перед своєю смертю заповідала вона синам:
- Коли не стане мене, повинні ви перші три ночі стерегти моє тіло, тому що я в боргу у недоброї людини й не буде мені спокою навіть у Країні мертвих.
Умерла Дзераса, і поклали її до склепу.
Настав перший вечір. Спорядився Урузмаг, взяв із собою зброю, встав на чатах біля входу до склепу і до самого ранку не стулив повік. І другої ночі теж юнак стеріг вхід до склепу, а на третій вечір Хамиц запропонував братові своєму Урузмагу:
- Дозволь і я цієї ночі охоронятиму тіло матері.
Урузмаг був неквапним і розважливим, а Хамиц, на противагу братові, любив погуляти на вечорницях: метким видався і трохи легковажним.
Тож відмовив Урузмаг братові, проказавши:
- Якби я міг розраховувати на твою поміч, довелося би тобі як і випадає молодшому братові, всі три ночі пильнувати склеп матері.
Образився Хамиц на слова Урузмага, одягнув обладунки, взяв лук і стріли й вирушив відправився до склепу.
Чатує Хамиц біля при вході до склепу матері - як же інакше? Але ось від селища почали долинати весільні пісні та радісні вигуки із бучного гуляння.
І з досадою подумав Хамиц тоді:
- Загине той, хто слухається мерця! Кому потрібне тіло матері моєї? Піду я краще на весілля та погуляю там.
Лишень опинився він віддалік, як склеп яскраво освітився й туди увійшов Астирджі. Ударив він мертву Дзерасу своїм чарівним повстяним батогом і... Ожила Дзераса! Стала всемеро вродливішою, ніж була при житті. Дісталась таки Дзераса Астирджі… Хоч і по смерті!
Коли вже Астирджі збирався йти, наостанок знову вдарив її чарівним батогом - і життя знову покинуло Дзерасу.
Минув рік. Спритний Сирдон проходив повз склеп Дзераси й почув, що там плаче дитина. Пішов Сирдон на раду, де в той час зібралися старійшини трьох нартських родів.
- Хай буде мир на вашій раді й нехай буде щасливим ваш ранок!
- Нехай тобі таланить у всьому, Сирдоне! – промовили старійшини.
Тоді Сирдон повідомив:
- Чудеса діються на цвинтарі нартів: немовля плаче в склепі.
Вище всіх, на місці найстаршого, сидів на раді Урузмаг. Почув він слова Сирдона й подумав:
- Видно, не допильнував мій легковажний брат тієї ночі...
Підхопився Урузмаг і швидко попрямував на цвинтар. Увійшов до склепу, де лежало тіло Дзераси, і виніс звідтіля... немовля.
Шатаною назвали новонароджену дівчинку. Коли минув місяць, була вона немовби однорічна, а коли виповнився рік – була Шатана ніби трирічна!
Дівчинка вродилася такою гарною та мудрою, що від сяйва її личка темна ніч видавалася за день, а слова, сказані нею, були влучніші стріл, прямі, мов сонячні промені і гостріші, ніж меч.



ЯК ШАТАНА СТАЛА ДРУЖИНОЮ УРУЗМАГА

Змужнів Урузмаг і взяв у дружини красуню Ельду з нартського роду Алаката. А за цей час підросла й Шатана.
За місяць виростала вона як за рік, а за рік - немов за три. Красуні Шатані рівної не було серед нартських дівчат. Струнка, ясноока, мов янгол; повернеться - наче стріла пролетить, голос - немов солов'їна пісня. Слово мовить - мов мати тебе пестить ласкавою рукою. А хліб, нею спечений - такий, що крихта одна вгамовує голод і п'янить, як хмільний медовий напій нартів.
Надійшов їй час виходити заміж. Задумалася Шатана: "Вийшла б я заміж, але хто мій суджений?" Глянула на землю, подивилася на небо, але навіть серед духів земних чи духів небесних нікого не знайшла більш звитяжного й розумного, ніж Урузмаг.
І не могла вона не прислухатися до голосу свого серця.
- Або бути мені дружиною Урузмага, або повік мені дівувати! - вирішила вона.
Легко сказати та важко зробити. Освідчитися Урузмагу вона не наважувалася, а чужим вустам доручити ці слова не бажала.
- Що робити? – міркувала дівчина. - Доведеться показати йому свою зухвалість.
І от як сказала вона Урузмагу:
- Урузмаже, хіба хто-небудь віддає комусь своє добро з дому? Хіба не жаль віддавати мене заміж у чужий рід? Стань моїм чоловіком - іншому не бувати!
Палають червінню вуха Урузмага, волосся на голові стало сторчма.
- Забудь про це! - відрізав він. - Як тобі не соромно! Зробивши таке, як дивитимусь у вічі нартам?!
Багато чи мало часу спливло за водою, і от вирушає Урузмаг у далекий похід – на повний рік.
І наказує він Ельді, молодій дружині своїй:
- Коли повернуся я за рік, будуть приходити до нас люди, вітатимуть мене із перемогою. Тож шануйся, жінко! Приготуєш гідне частування...
Добігає кінця рік. Надходить час Урузмагу повертатися додому. Медовуху, чарівний нартський напій, стала готувати Ельда для бучного бенкету. Зварила вона мед, але коли влила закваску - що робити?! - не бродять меди. Не знала Ельда, що це Шатана мудрістю небесною й земним чаклунством не дала їм забродити.
Занепокоїлася Ельда й побігла до Шатани:
- Дівчино, послухай, ти з роду мого чоловіка. Невдовзі мають повернутися нарти із походу, а я не встигаю приготувати усе до бенкету: не бродить мій мед! Розгнівається брат твій... Лишенько!
- Мене це не обходить! - одказувала Шатана. Метається Ельда між медами, що не забродили й оселею Шатани та зойкає:
- Що ж робити мені, нещасній? На тонкій волосинці висить доля моя! Ой, лихо мені!
Довівши свою невістку до розпачу, Шатана упевнилася, що та понад усе боїться мужа свого, і порадила:
- Слухай, красуне Ельдо, хочу покепкувати я з Урузмага, позич мені на одну ніч твоє весільне вбрання і хустку з голови, а я зроблю так, що мед почне бродити.
Невістка погодилася. Приготувала Шатана іншу закваску, додала в неї мед - і забродив він!
Весело бенкетували нарти: пили й гуляли, вітали ватажка із переможним поверненням і вихваляли меди.
Коли ж гості розійшлися по домівках, Шатана притьмом одягла весільне вбрання Ельди і увійшла до покоїв Урузмага; він же вважав, що то його молода дружина, Ельда.
- Дівчино з роду Алаката, за рік ти стала кращою, ніж у першу ніч.
- Такі всі дівчата нашого роду, - не розгубилася Шатана.
Почало світати, але мудрістю своєю небесною й земними чарами знову запалила Шатана місяць і зірки на стелі спальні.
- Чи не час вставати? - поцікавився Урузмаг.
- Далеко ще до світанку, - запевнила Шатана. - Поглянь угору: зірки з місяцем світять нам.
А Ельда схотіла прийти вночі до чоловіка, взялася за клямку – двері замкнено! Бігала порожнім будинком, грюкала в двері спальні – ніхто не відгукувався... Тож від розпачу розірвалося її зболене серце, і відійшла в інший світ Ельда.
Довідавшись про смерть невістки, згасила Шатана зорі й місяць, що освітлювали покої. Вмить настав ясний день, і тоді підняла вона Урузмага:
- Прокидайся, вже ранок!
Побачивши перед собою Шатану, остовпів Урузмаг.
- Невже це ти, Шатано? - здивувався він.
- А хто пробув із тобою цю ніч?
Що було робити Урузмагу? З почестями поховали Ельду.
- Знеславила ти мене, Шатано, - дорікав Урузмаг. - Як будемо жити з тобою серед нартів - знеславлять нас!
- Невелика ганьба! Сядь назадгузь на віслюка й тричі проїдь майданом, прислухаючись до людей. А потім розкажеш мені, що будуть теревенити у натовпі! Ось побачиш, людська огуда – лише на декілька днів - запевнила Шатана.
Зробив Урузмаг як порадила Шатана.
Коли побачили нарти, що Урузмаг їде назадгузь на віслюкові, дорослі й діти, старі й молоді – усі голосно реготали, тримаючись за животи. Так було, коли Урузмаг проїхав майданом вперше.
Коли ж він проїхав вдруге – небагатьох, та й то тільки най сміхотливіших, розвеселив, а дехто навіть не глянув на нього. Чув, як старі люди бідкалися, мовляв, от колись було, Урузмаг ходив із нартами у походи ватажком, а зараз збожеволів. Коли втретє проїхав на віслюкові Урузмаг, це видовище не викликало жодної посмішки.
Поважні нарти, що сиділи на раді, міркували так:
- Не з доброго дива сів наш Урузмаг на віслюка назадгузь - певно, криються за цим які-небудь хитрощі!..
Повернувся Урузмаг додому й розповів про все Шатані.
- От і маєш! - задоволено сказала Шатана. - Спочатку глузуватимуть трохи, а потому вже не звертатимуть уваги.
І Шатана стала дружиною Урузмага.


УРУЗМАГ І ХАРАН-ХУАГ

Часто вирушав у похід нарт Урузмаг. Якось був він довго у поході, нічого не завоювавши, й не міг дозволити собі повернутися додому з порожніми руками. Заночував у темному лісі. Було вже біля півночі, аж бачить він сон, нібито схопив його орел Чорної гори, підійняв високо й кинув у яскраве багаття. Зненацька прокинувся Урузмаг і скочив на рівні.
- Що за сон? - зачудувався він. - Що він віщує?
Аж раптом побачив Урузмаг сяйво в глибокій ущелині та вирішив підійти ближче. І от перед ним - курінь. Усередині над розжареним вугіллям невідь-як обертаються шампури, на них присмажується шашлик, а поблизу на триногому столику видно три пироги із сиром й поруч глечик з медом, а біля них - ріг для питва.
Дуже голодний був Урузмаг, тож узяв шашлик, налив повний ріг медовухи... і перш ніж взятися до наїдків, звернувся із молитвою до богів:
- Благословіть, о боги, цю їжу й питво, щоб я здоровим дійшов додому!
Як тільки він закінчив молитву, шашлик перетворився в дорослого дядька, пиріг розгорнувся хлібним ланом, а замість меду забило джерельце. Від подиву остовпів Урузмаг. А здоровань звернувся до нього:
- Що трапилося, чоловіче добрий? Ніби викапаний нарт, чому ж завмер?
- Як же мені не дивуватися? Кожний, кому розповім про те, що зараз трапилося, мені не тільки не повірить, але зможе й посміятися досхочу!
- Це ще не диво, чоловіче, справжні дива робить із людьми Харан-Хуаг. Це він мене перетворив на шашлик й наклав закляття, яке міг зняти лише нарт своєю молитвою. А до того часу будуть мене люди їсти. Напевно, ти і є моїм рятівником! Тепер можемо йти до моєї оселі. Будь моїм гостем!
- Не піду я за тобою: хочу спершу довідатися, які ще дива творить Харан-Хуаг.
- Ти все дізнаєшся, коли підеш із мною, - запевнив Урузмага урятований.
Прийняв Урузмаг запрошення хазяїна. Коли мандрівники наблизилися до будинку, назустріч їм вийшла господиня. Жінка так зраділа, що не могла втриматися від сліз!
Коли зайшли до будинку – знову дивується Урузмаг – хто бачив таке? – стіни оселі - із перламутру, стеля – із чудового скла! Урузмагові запропонували посісти почесне місце біля вогню. Мерщій поставили триногий столик, а на ньому - всілякі страви й напої. Але Урузмаг ні до чого не торкнувся.
- Що з тобою, нарте? Чому ти нічого не їси? - поцікавився хазяїн.
- Є у нас звичай, - вніс ясність Урузмаг. – Треба спершу дізнатися, з ким хліб-сіль їси, а ми один одного не знаємо...
- Овва, нартський чоловіче, чи ти не впізнав мене? Я - небіж Астирджі, Бигар. Брат моєї матері, Астирджі, здавна прихильний до нартів й у всьому тримає їхній бік. Ну, а як тебе називати?
- Я - нарт Урузмаг, нартський старшина. Астирджі я добре знаю.
Бигар і раніше чув про Урузмага, але досі його не бачив. Зрозумівши, кого він пригощає, Бигар не знав, куди й посадовити Урузмага. Так самісінько поводилася із поважним гостем дружина Бигара.
- Спасибі тобі, що врятував мого чоловіка, - дякувала вона.
Урузмаг був дуже вдоволений таким прийомом і після трапези запитав:
- А що батько ваш? Він давно помер?
- Нещодавно, - скрушно зітхнули господарі. - Харан-Хуаг вкоротив йому віку, - додав Бигар.
- За що?
- Це довга розмова, але якщо вже ми сіли за один стіл, то я все тобі розповім! Харан-Хуаг харчується людською кров'ю. Є в нього повстяний батіг, якого він нікому не показує. Але якщо розгнівається на кого-небудь і вдарить цим батогом, то може перетворити бідолаху на будь-кого і будь-що... У мого батька, - вів далі Бигар, - були добрі виноградники, а от поглянь тепер - Харан-Хуаг перетворив їх на чагарник, а всю нашу худобу – на каміння. За це й називають його «харан-хуаг», що значить "ненажера". Чим більше він з’їдає, тим голоднішим стає. Мов млин, що меле безупинно, набиває він своє пузо. А живе цей Харан-Хуаг неподалік, ген за тим пагорбом. Ніхто не насмілюється до нього наблизитися! Одного разу вийшов він полювати і, як на біду, надибав мого батька. Зажадав тоді песиголовець:
- Пити хочу! Ріж собі палець - я нап’юся твоєї крові!
- Нащо тобі пити людську кров? – обурився батько. – Візьми з моєї отари овець, скільки тобі завгодно, заріж і напийся крові.
Харан-Хуаг розлютився і перетворив батька на той білий надгробний камінь, який оминали - то мій тато!
- Що тобі зробив мій батько? - запитав я Харан-Хуага, а той, не відповідаючи, наклав на мене страшне закляття:
- Іди, і нехай тебе самого їдять люди! Нехай вода твоя буде їм питвом, а хліб твій – їжею!
А потім він ще додав:
- Так триватиме, допоки не звільнить тебе молитва нарта. А до того часу ти додому не повернешся. - Ти ж бачив все на власні очі, у якому скрутному становищі я опинився!.. Аж ось ти врятував мене, Урузмаже, мій заступнику!
Приголомшила Урузмага ця історія. Помовчав він трохи і наказав Бигару:
- Покажи мені його оселю, я поквитаюся із ним за тебе й за всіх людей.
Пообідали вони, відпочили, і після цього Бигар показав Урузмагу дім Харан-Хуага. Крадькома ввійшов Урузмаг до оселі і застав хазяїна, коли той спав. Повстяний батіг лежав у нього під головою. Урузмаг вихопив цей чарівний батіг з-під голови ненажери й голосно вигукнув:
- Харан-Хуаг, вставай!
Підхопився злодій Харан-Хуаг, а Урузмаг уперіщив його повстяним батогом і звелів:
- Перетворися в козу паршиву.
Обернувся Харан-Хуаг паршивою козою й метнувся до лісу, а там його вовки зарізали.
Урузмаг повернувся до затишної господи Бигара, стьобнув повстяним батогом білий надгробний камінь, і батько Бигара став знову людиною.
Бигар був неймовірно втішений! А люди, що жили у тій місцевості, щедро обдарували Урузмага. Ось із тими дарунками Урузмаг повернувся додому.
Запросив він нартів, і три дні тривав бенкет у домі Урузмага й Шатани.

УРУЗМАГ І КРИВИЙ ВАЙГ

Одного разу, коли Урузмаг був у поході, на раду зібралася молодь трьох нартських родів, і зав’язала розмову на майдані, щоби з’ясувати, хто ж із нартів найкращий чоловік, а хто - найвродливіша жінка. Довго сперечалися вони й ніяк не могли дійти згоди. Трапляється ж таке: бездарна людина і собі вихваляється, буцім, вона і найліпша, і найспритніша, і з найбільш шанованого роду!
Довідалася про ці суперечки Шатана й порадила молоді:
- Підіть до мудрої Кармагони й запитайте в неї. Вона розсудить, хто з нартів кращий, а хто гірший.
От пішли юнаки до літньої Кармагони, аби запросити її на раду.
- Заради богів, дайте мені спокій, нартські хвальки. Хіба я суддя у ваших суперечках? - відрізала Кармагона.
- Не залишимо ми тебе в спокої, поки ти не скажеш нам, хто з нартів найкращий із чоловіків і хто найвродливіша з-поміж жінок.
Уважним поглядом обвела всіх Кармагона і мовила:
- Бачу я тут гарних людей, упізнаю сильних людей, нехай видатними будуть ваші ратні успіхи! Але скільки не дивлюся я на вас, однак найкращих тут не бачу.
- Хто ж вони, найкращі з-поміж нас? Таки скажи нам! - вимагала молодь.
- Найкращий із чоловіків - Урузмаг, а найвродливіша з жінок - Шатана, - так розсудила Кармагона. Розсердилася нартська молодь. Образливими словами вилаяли вони бабу й витурили її з майдану.
А наступного дня повернувся з походу Урузмаг. Поскаржилася йому Шатана:
- Учора наші бешкетники із трьох нартських селищ запросили на раду стару Кармагону, а там образили її. Обурився Урузмаг і пішов відвідати провісницю.
- Що трапилося із тобою, Кармагоно?
- Хай нещастя впаде на тих нартських хвальків, - зітхнула Кармагона. - Прийшли вчора до мене, покликали на раду і почали допитуватися: "Хто в селищі найкращий з нартів і яка жінка найвродливіша?" І я сказала їм: "Найкращий із-поміж чоловіків - Урузмаг, а серед жінок найкраща - Шатана". Після цього вони вилаяли мене й прогнали із ради.
Нічого не кажучи, Урузмаг повернувся додому й ліг спати. Наступного дня встав він раненько, покликав оповісника й наказав:
- Оголоси, щоб знали всі три роди нартські: "Вистежив Урузмаг отару на Чорній горі, і закликає справжніх мужів піти з ним за цією здобиччю!" Та голосніше кричи, щоб потім ніхто не сказав, що не чув про цей похід!
Пішов глашатай і сповістив так гучно, що почули його представники всіх нартських родів:
- Урузмаг на Чорній горі вистежив череду! Хто вважає себе справжнім воїном, нехай іде з Урузмагом за здобиччю! А хто боїться іти, нехай не каже, що не знав про цей похід!
І повів Урузмаг на Чорну гору молодь нартських родів.
А стара Кармагона спекла цієї ночі три медові коржі і молилася над ними:
- О боги, нехай впадуть із небес сніги небачені і зійдуть з гір льодовики правічні, щоб нарешті збагнули хвальки, хто з-поміж них найкращий!
Хурделиця не вщухала усю ніч. Стільки випало снігу, що не пройти й не проїхати.
Спочатку Урузмаг вів нартів берегом Білого моря, а далі йшли вони узбережжям Чорного моря. Почали нарти один по одному відставати від Урузмага. Крекчучи та зойкаючи, з останніх сил повернулися вони назад до своїх вогнищ. А Урузмаг дійшов до Чорної гори й побачив, що велика отара, як і раніше, пасеться на ній. Підкрався він ближче, але не бачить ніде ні вівчаря, ні куреня вівчарського, тільки цап-ватажок водить овець. Незвичайна ця отара: кожна вівця трохи менша від молодого бичка, а вожак такий за розміром, як верблюд.
- Заріжу одну вівцю на вечерю, - вирішив Урузмаг, скочив в отару й впіймав за ногу одну ярку.
Почала ярка пручатися і довгенько тягала Урузмага по землі. Губи розбив Урузмаг об камені, а насамкінець вирвалася вона.
- Силоміць таких овець не взяти, - розміркував Урузмаг. - Треба про- стежити за отарою, може, щось і вигадаю.
Надвечір отара рушила стежкою за ватагом, а Урузмаг прослідкував за ними. Побачив Урузмаг, що входять вівці до великої печери, що над прірвою, й увійшов за ними слідом. Тільки вляглися вівці, як до печери, посвистуючи, увійшов одноокий велетень - кривий вайг. На плечі він ніс величезне гіллясте дерево, вирване із землі з корінням. Вдарив вайг деревом об землю, і розсипалося воно на друзки, що годилися для вогнища.
Злякався Урузмаг, побачивши велета, але що було робити йому? Набрався він мужності й привітався:
- Доброго вечора, хазяїне!
- Доброго і тобі, гірське пташеня! - відгукнувся вайг. – Яким вітром тебе занесло сюди?
- Я людина безпритульна... Завітав сюди сам.
Одноокий велетень завалив вхід у печеру величезною кам'яною брилою і запалив вогнище. Своєю довгою гирлигою піймав він за ногу одну з овець, зарізав її, розрубав на дві однакові частини й кинув м'ясо до казана в окріп. Поки м'ясо варилося, вайг простягся біля вогню й заснув, сповнивши печеру нестерпним хропінням.
Сидить Урузмаг, чекає. Коли зварилася вечеря, прокинувся велетень, зняв із вогню казан і витягнув м'ясо. Одну половину взяв він собі, іншою пригостив Урузмага:
- Поїж, гостю.
Повечеряли вони разом - як інакше? Подякував Урузмаг вайгові, і лягли вони спати. Уранці відкотив велетень кам'яну брилу, розкарячив ноги, устав на вході й лагідно наказав ватажкові:
- Базо мій славний, жени овець на пасовище, добре випаси їх, а ввечері гладкими прижени назад.
Першим пройшов між ногами велетня цап-ватажок, а за ним одна за одною потекли вівці. Велетень всіх перерахував, після цього вийшов сам і знову завалив вихід кам'яною брилою.
Залишився Урузмаг один в печері. Протягом дня він зробив декілька невдалих спроб відхилити важезну брилу, але – даремно!
Звечоріло. Повернувся велетень, відвалив величезний камінь, впустив до печери свою отару й знову закрив вхід.
- Лише одну ніч вважається чужинець гостем, - розтлумачив вайг. – Сьогодні - твоя черга накривати вечерю. Залюбки подивлюся, що ти нам приготуєш.
- Чим я тебе пригощатиму, коли немає в мене нічого?
- Шкода, тоді я один повечеряю, - згодився велет. За одяг настромив на рожен Урузмага й почепив його над жаром.
- Ти присмажуйся, а я поки відпочину, - позіхнув вайг, ліг на спину, розпластався на підлозі й одразу ж захропів.
Побачив Урузмаг, що заснув вайг, сперся ногою на камінь, ухопився рукою за ланцюг над вогнищем, і весь обпалений, стиснувши від болю зуби, напружив останні сили, щоби зістрибнути з рожна. Після цього взяв Урузмаг рожен, розжарив до червоного й устромив в єдине заплющене око велетня.
З ревінням підхопився велетень, почав намацувати речі навколо себе - шукати Урузмага. Але навіщо було Урузмагу лишатися поблизу вайга? Кинувся він до отари й сховався серед овець.
Лестощами й обіцянками вмовляв і виманював велетень, потім страхав та погрожував, але не зважав на те Урузмаг. Знову й знову намагався ловити вайг Урузмага, але де йому, сліпому, впіймати нарта? Врешті стомився вайг і промовив:
- По твоїх хитрих вивертах я здогадався, що це ти, нарте Урузмаже! Однаково немає мені тепер життя, сліпому. От у цьому персні сховано всю мою силу й все моє щастя... Носи його - і вся моя могутність перейде до тебе!
Кинув велетень персня на землю. Із радістю підхопив його Урузмаг. Але заледве опинився вайгів перстень на пальці нарта, почав відразу голосно кричати:
- Він тут, він тут!
Тепер вайгу легко було наздогнати нарта: куди б не біг Урузмаг, перстень репетував: "Він тут, він тут!" - і велетень люто кидався на Урузмага. На волосину від загибелі був сміливець, але боги послали йому свою милість: побачив Урузмаг сокиру в кутку печери. Схопив мужній нарт сокиру, поклав свій палець на пеньок, і - хай з твоїм ворогом таке трапиться! - палець із чарівним перснем відскочив в один бік, а Урузмаг метнувся в інший.
- Тут він, тут він! – лементував перстень. Підбіг вайг, наштовхнувся на пень і вмить розбив його на друзки: так сильно розлютився! Схопив він палець і несамовито проковтнув його разом із перснем.
Зрозумів велет, що його обдурено, і, заспокоївшись, розміркував:
- Однаково загинеш, Урузмаже. Не щезнути тобі звідси, адже тільки межи ніг моїх зможеш пройти уранці, бо один вихід є у печері, а відсунути брилу – зась!
Почав Урузмаг думати міркувати, як би зранку вислизнути з печери велетня. А вночі, коли оселя вайга знову сповнилася хропінням, зарізав Урузмаг бородатого цапа-ватага отари й спритно здер із нього шкуру так, щоб навіть роги залишилися на ній. Всю ніч наш звитяжець смажив цапове м'ясо і частувався печенею.
Вранці надійшов час випускати овець на пасовище. Велетень відсунув кам'яну брилу, розставив ноги на виході з печери й ласкаво запросив:
- Виходь, Базо, ти ж мій улюбленець! Веди зараз на пасовище свою отару, а ввечері приводь назад.
Почувши це, Урузмаг одягнув на себе баранячу шкуру й пішов попереду овець. Коли він порівнявся із велетнем, то вище підійняв роги. Велетень торкнувся до них кінчиками пальців і випустив Урузмага з печери. Слідом за ним пішли вівці, всіх їх дбайливо полічив хазяїн. Коли вийшла з печери вся отара, скинув із себе Урузмаг козлячу шкуру й вигукнув:
- Агов, сліпий віслюче! Тепер скільки заманеться волай: "Базо, Базо!" Як втратив ти отару, так втратиш все, що маєш!
Розлютився велет, вискочив із печери. Зосліпу впав він у безодню глибокої ущелини й розбився.
Пригнав Урузмаг отару велетня до рідного селища, підкликав оповісника й велів йому сповістити усіх нартів: тих, хто із ним у поході були, мовляв, кличе він ділитися здобиччю; стареньку Кармагону теж звелів запросити.
Було це ввечері, а рано-вранці, коли ледь розвиднилося, зібралися всі нарти на майдані. Бачать вони - ділить Урузмаг здобич і одну зайву частку відділяє. Переглядаються нарти, невтямки їм: кому ця частка? Взяв кожний те, що йому належало, а одна частина залишилася. І сказав Урузмаг, звертаючись до старої:
- А ця частка належить тобі, Кармагоно!
Взяла Кармагона свою частку. Але хіба могла вона промовчати?
І, звернувшись до нартської молоді, вдоволено мовила:
- От і з’ясувалося, хто найвидатніший нарт!
- Згода, Урузмаг - кращий з-поміж нартів! - погодилася набундючена молодь.



ЯК УРУЗМАГ РОЗЛУЧАВСЯ ІЗ ШАТАНОЮ

Одного разу розгнівався Урузмаг і сказав Шатані, дружині своїй:
- Заради бога, прошу тебе, повернися до рідного дому! Візьми з собою все, що побажаєш, будь-які скарби, які тішать твоє серце, та тільки йди від мене: несила мені більше жити з тобою!
- От і добре, - сказала Шатана. - Хіба можу я не послухати твого слова? Скорюся твоїй волі, але й ти виконай моє останнє прохання! Все життя прожила я серед нартів, ділила з ними хліб-сіль. Влаштуймо прощальний бенкет: хочу я востаннє піднести нартам свою почесну чашу.
Погодився Урузмаг, улаштував прощальний бенкет. Яке ж то було знакомите частування! Найкращі напої й страви винесли з комор, аби частувати гостей.
Сім ночей і сім днів пригощалися нарти, а коли стали вони розходитися, сказала Шатана молодшим нартам, що прислуговували на бенкеті:
- Погано ви частуєте господаря нашого, він зовсім ще тверезий. Піднесіть-но йому з люб'язним словом почесну чашу.
І почали підносити йому молодші нарти одну за одною почесні чаші. Хоча і до цього чимало випив Урузмаг, але випивши із почесної чаші, зовсім сп'янів нартський ватажок і поринув у хмільний, безтурботний сон. Після цього молодші нарти теж роз'їхалися по домівках.
Ось тоді найдебеліших биків запрягла в хуру Шатана, найм'якішою сухою травою її встелила, послала зверху постіль, накрила килимом і поклала на килим сонного чоловіка. І хура виїхала з двору .
Нічого більше не взяла вона із собою, всі багатства залишила в оселі.
Коли опинилися вони у долині, потверезів Урузмаг і прокинувся. Бачить: сидить біля нього Шатана, лопушиною відганяє мух від його обличчя, вйокає на биків і підганяє їх березовою лозиною.
Зачудувався Урузмаг, не второпав одразу: що за диво?!
- Начебто ми їдемо кудись? - питає Шатану.
- Я бачу, забув ти, що прогнав мене зі свого дому, от я й вертаюся до рідного.
- Це я пам'ятаю, - обурився Урузмаг. - А мене чому везеш?
- Проганяючи мене, ти сказав: "Візьми з нашого дому той скарб, що найдорожчий твоєму серцю". Та дорожчого за тебе немає в мене скарбу. От я й везу його, а все інше нехай залишиться.
- Ну й сатана ти, дружинонько! – захоплено вигукнув Урузмаг.
Помирився Урузмаг з дружиною, разом повернулися вони до свого дому й жили там у любові й злагоді.

БЕЗІМЕННИЙ СИН УРУЗМАГА

Прийшов до Країни нартів голодний рік. Хліб не вродив, трава не виросла. Гинули нарти від голоду, занепали духом, зневірилися у своїй силі. Прославлені нартські мужі так збайдужіли, що з ранку й до вечора валялися на майдані для рад, нихасі, а коли й прокидалися, то тільки й балачок було, як про бенкети та ласу частку при поділі здобутої в чужині худоби. Вірний меч-побратим, славні лук і стріли - про них уже й не згадували.
Була в Сирдона зухвала сука, і траплялося іноді, що прибігала вона на нихас і завдавала збитків нартам: кому рота оближе, у кого взуття згризе або пасок зіпсує – гидко глянути!
Прийшов одного разу Урузмаг на нихас і бачить: немов на бойовищі, лежать кремезні, стрункі юнаки, а сука Сирдона чинить свою мерзоту. Сповнилося гнівом серце Урузмага - жбурнув він у суку ціпком зі слонової кості і, вдарившись об камінь, зламався ціпок. Урузмаг, зібравши друзки, розгніваний повернувся додому. Кинув на долівку уламки ціпка й важко опустився у фотель.
Стурбувалася Шатана:
- Що трапилося, чоловіче? Хто тебе образив?
- Ніхто не скривдив мене, - сумно відповів Урузмаг. - Але як не журитися мені, коли бачу довкола руїну та занепад!.. Не годиться молоді щодня вилежуватися на нихасі, і не можу змиритися із тим, що нахабна сука Сирдона стрибає по головах доблесних нартських юнаків: кому вуста оближе, кому взуття понівечить, кому пасок перегризе. Усі сплять, і ніхто навіть не має сил прогнати її з нихаса. Шатано, я б життя свого не пошкодував, тільки б досита нагодувати нартів, так, щоб гаряча кров знову заструменіла їхніми жилами і щоб знову зміцніли серця.
- Не засмучуйся, - втішала вірна жона, - ходи, клич всіх! Комори наші повні їжі й напоїв, - усіх можемо почастувати!
І повела Шатана Урузмага своїми коморами. Одна комора повнісінька пирогів, в іншій від землі до стелі височіють гори в’яленого м'яса, у третій зберігаються напої.
- Бачиш, коли нарти вшановували мене й надсилали частку з нартських великих бенкетів, я все зберігала - і от згодилося! - мовила Шатана.
Миттю зникла тяжка задума з чола Урузмага, зрадів він:
- Тут стільки наїдків, що за цілий тиждень нарти не голодуватимуть. Запрошуй до бенкету, господине!
Покликав Урузмаг оповісника, досита його нагодував і звелів:
- Вирушай і повідом нартам якомога гучніше: "Хто в змозі ходити, нехай сам прийде, хто не може йти, того принесіть. У кого є в колисці дитина, той нехай принесе в колисці дитину. Урузмаг влаштовує бенкет і всіх нартів кличе до себе!"
Всюди пройшов оповісник і голосно прокричав:
- О нарти! Хто у змозі сназі ходити - нехай сам прийде, хто сам не дійде, тому допоможіть прийти! У кого є в колисці дитина, той нехай принесе в колисці дитину. Урочистий бенкет буде в нарта Урузмага Ахсартагата, всіх нартів кличе він до себе!
Почувши цю звістку, вирушили нарти до оселі Урузмага. Усі, від малого до старого, зібралися у нього. Розставили столи й бенкетували нарти день за днем.
Урузмаг, як гідний господар, сидить на найпочеснішому місці. Щедра хазяйка Шатана піклується про гостей, столи гнуться від страв, напої ллються рікою. Урузмаг один за одним проголошує тости.
Коли під час бенкету пригасло вогнище, устав Урузмаг зі свого крісла й вийшов у двір, щоб дров принести. Наколов і тільки хотів він зібрати їх, як злетів із Чорної гори страшний чорний орел, схопив Урузмага у свої пазурі й поніс.
Довго він ніс Урузмага над морем і далеко від берегів опустив його на поодиноку скелю. Тільки море довкола: ні гір, ні дерев, довкола – жодної живої душі! Лише темні води навкруги. Став тоді нарікати на свою долю Урузмаг. Відчув, що невблаганна загибель чекає на нього, і нещасним називав він себе.
Весь день просидів він на скелі, оглядаючись навколо, але пустельним було море. Настав вечір, прийшла ніч, і раптом побачив він, що з-під води, з-під великої підводної скелі, пробивається світло.
- Будь що повинен я довідатися, що то за диво, - затявся Урузмаг.
Пірнув під воду, зрушив скелю - і от двері перед ним. Відкрив двері Урузмаг, і три дівчини, одна гарніша за одну й стрункіша, вибігли йому назустріч.
- Нехай щастя принесе прихід твій, Урузмаг, родич наш! Увійди й будь нашим гостем! - радісно запросили дівчата.
Увійшов до хором Урузмаг і побачив величну стару жінку.
- Хай буде щастя у вашому домі! - побажав їй.
- Здоровим і щасливим прибувай до нас! - відгукнулася господиня й запросила присісти в крісло.
Сів Урузмаг, роззирнувся і бачить, що підлога - із блакитного скла, стіни - перламутром оздоблені й вранішня зоря сяє на стелі.
Дивується Урузмаг: що за чудеса в морських глибинах? І зрозумів він, що потрапив до родичів своїх, Донбатирів.
Помітив Урузмаг: бігає хоромами маленький хлопчик, і так легко й жваво літає, що поглядом не встигнути за ним. Не міг Урузмаг надивитися на хлопчика, і радість сповнила серце.
- Щасливий той, хто має такого сина, - тішився він.
- Сонце чи негода привели тебе в нашу країну? Давно жадаємо бачити тебе, - ласкаво мовила Урузмагу бабуся.
Урузмаг зовсім підбадьорився й розважив: не прийшов ще йому кінець, якщо й на дні моря має родичів, що бажають бачити його. Став він розповідати їм, як потрапив у Країну Донбатира, а дівчата тим часом наготовляли частування. Привели відгодованого барана й запропонували Урузмагу зарізати його. Розпалили жвавий вогонь, і не встиг Урузмаг оглянутися, як перед ним був накритий щедрий стіл.
Перед тим, як взятися до їжі, Урузмаг за звичаєм нартів підняв мечем шматок м'яса, в пожертву призначений, і проказав слова молитви. А коли домолився, також за звичаєм, звернувся ласкаво до хлопчика:
- Підійди до мене, сонечко, жертовного м'яса спробуй.
Тримаючи м'ясо вістрям меча, Урузмаг простягнув його хлопчикові. Швидко підбігав малюк та раптом спіткнувся й упав на меч. Вістря меча простромило серце хлопчика. Немов скошена квітка упав він. Стрепенулося його маленьке тільце, й полетіла геть дитяча душа.
Жалощі охопили Урузмага й всю родину Донбатира. Із плачем віднесли дівчата тіло крихітки.
- Що за горе зійшло на мене! Нещасним породжений я у світ! - у розпачі бідкався Урузмаг.
І, бачачи, що не доторкається він до частування, сказала йому мудра жінка:
- Тобі потрібно поїсти, Урузмаже. Того, що трапилося, тепер не виправиш. Усе звершилось із волі богів.
Але не до їжі було Урузмагу. Устав він зажурений і пішов тим же шляхом, яким прийшов сюди. Ідучи, він ще довго чув, як оплакували жінки передчасно загибле дитя.
Тільки вийшов Урузмаг з води й опинився знову на тій же самотній скелі, як величезний чорний орел з’явився у небі. Знову схопив Урузмага пазурами, звився й довго носив його, а потім повернув туди, звідки відніс.
Зібрав Урузмаг наколоті ним дрова й, сумний, приніс їх у хадзар. Побачив він, що триває бенкет і ніхто не примітив його відсутності. Сів Урузмаг на своє місце й звернувся до бенкетуючих:
- Яку минувшину хочете ви почути від мене? Стару або нову?
- Багато чули ми про старовину, - відповіли бенкетуючі. - Щось сьогочасне хочеться взнати.
І Урузмаг розповів про те, що з ним трапилося. У сусідній кімнаті, серед жінок, була в той час Шатана. Почула вона розповідь Урузмага, вхопилася у своє волосся й у гіркій нестямі дряпала щоки.
Стала вона голосити:
- Славні чоловіки, із кращих кращі, й поважні старійшини, не засуджуйте мене, пробачте, що в голос плачу перед вами. Зберігався в мене в рідному домі Донбатира потаємний скарб, - у поході був у той час господар, коли народився син у мене. Віддала я сина на виховання у свій рідний дім. Але й там відшукав його Урузмаг, і, життя позбавивши, послав нашого сина в Країну мертвих. Як будемо жити ми тепер? Хто подбає про нас у старості?
Засмутилися люди, слухаючи її голосіння, і тихо розійшлися по домівках.
З того часу не знаходив собі місця Урузмаг. Опустивши голову й піднявши плечі, ходив він серед людей, не відповідаючи посмішкою на посмішку, а той, хто забалакував з ним, не мав від нього відгуку.
Був сірий камінь на нартському нихасі - камінь забуття. Той, хто лягав на цей камінь, забував про своє горе. Урузмаг лягав долілиць на цей камінь і довго лежав не встаючи. І не раз гукали Урузмага старі нарти:
- Нарте Урузмаже, найславніший серед славних! Не треба так побиватися! Нема на світі людини, яка б не зазнала лиха на своєму віку!
Ці мудрі слова втішили героя. Поглянув на себе іншими очима – і власні клопоти видалися сміховинними. Підбадьорився трохи Урузмаг і, знову почав скликати нартів на гучні бенкети.
Під землю опустили донбатири тіло хлопчика, а душа його відлетіла до Країни мертвих, і володар тієї країни, Барастир, посадовив хлопча собі на коліно. Турбувався і непокоївся хлопчик, коли ніхто на землі не згадував його.
- Що засмучує тебе? - запитав Барастир.
А хлопчик на те:
- Багато років минуло з того дня, як прийшов я до Країни Мертвих. Батько мій Урузмаг знаходить час піклуватися навіть про чужих людей, а от про мене зовсім забув. Не влаштовує він поминальних бенкетів, і почуваю себе безпритульним тут, серед мерців. Прошу тебе, Барастире, відпусти мене на деякий час із Країни Мертвих. Я тільки підготую все необхідне для моїх поминок, і даю тобі слово: негайно повернуся назад.
- Не хочеться тебе кривдити, але ти просиш неможливе, - заперечив Барастир. - Адже якщо інші мерці довідаються про те, що я відпустив тебе, ніхто з них не залишиться тут. Навіть тепер я силоміць втримую їх у Країні мертвих... Як же їх тоді втримати?!
- Я тобі допоможу! - запевнив хлопчик. – назадгузь переверну підкови на копитах коня свого Аласа, і, коли мерці кинуться за мною до воріт Країни мертвих, ти скажи їм: "Погляньте на сліди коня! Якщо вони вказують на шлях із Країни Мертвих - я не втримую вас, але якщо сліди ведуть назад, немає вам вороття".
Погодився на такі умови Барастир.
Хлопчина підкував свого коня так, як задумав, і помчався геть. Кинулися слідом за ним усі мешканці Країни мертвих.
- Ви куди? - зупинив їх біля воріт доглядач Амінон.
- Якщо принаймні один мрець може піти звідси, то ніхто з нас не залишиться тут! – зарепетували невдоволені. Амінон розважливо відповів:
- Спочатку поміркуйте, що сталося. Погляньте на відбитки кінських підків, і ви збагнете, що ніхто не втік звідси.
Угледіли мерці, що сліди підків ведуть до Країни Мертвих, заспокоїлися, і повернулися кожний на своє місце.
А безіменний хлопчик, вихованець Донбатирів, син Урузмага, примчав до селища нартів, під'їхав до старого будинку Ахсартагата й почав голосно гукати господарів. Сама Шатана вийшла на поклик.
- Я Шукаю Урузмага, - пояснив маленький вершник. - Чи не вирушить він разом зі мною у похід? Перекажи, що чекатиму на Пам'ятному кургані.
Повернулася Шатана до оселі й почала голосити:
- Постарів ти, господарю. Вже почали глузувати з тебе! Примчав на коні зухвалий хлопчисько, якого з-за луки сідла не видно, і велів переказати, що кличе тебе у похід: мовляв, чекатиму Урузмага на Пам'ятному кургані.
А Урузмаг колись заприсягнув взяти участь у кожному поході, в який його покличуть.
- Поквапся, господине! Виряджай хутчіш у похід! Звичайно, як хто дізнається, що вирушаю у військовий похід із хлопчиськом, то висміє мене. Але не можу я порушити свого слова. Скільки того віку! Поки очі блищать із-під брів, шануватимусь і житиму по совісті! Не відмовлявся від походів замолоду - не відмовлюся й нині...
Не хотілося Шатані відпускати Урузмага з малим хвальком Увечері спекла вона три чарівні медвяні медяні коржі й помолилась над ними:
- Усесильний Боже! Творче всього сущого, прошу Твого заступництва і милості Твоєї! Кинь уночі на землю всі сніги й дощі, приготовані Тобою на сім наступних років, прошу здійняти вихори й урагани! Сподіваюся, цей зухвалець знайде свою погибель цієї ночі, а старий мій залишиться вдома. Щойно Шатана скінчила свою молитву, як небо затягло хмарами, линув дощ, а потім всю ніч не вщухала снігова завія - такої віхоли люди ще ніколи не бачили. Прадавні льодовики зійшли з гірських вершин, вихор закружляв над землею, засліплюючи кожного всякого, хто наважувався вийти надвір.
Не зважаючи на негоду, Урузмаг удосвіта осідлав свого вірного Арфана й рушив у путь. Крізь шалену хурделицю він побачив, як ген чорніє Пам'ятний курган. Під'їздить Урузмаг ближче, аж зирк – на пагорбі зовсім нема снігу; на розстеленій попоні лежить хлопчак, накритий буркою, під головою у нього сідло, а довкола - зелена галявина. Сім гарманів поміститься на ній, до пояса буйні трави, і пасеться на галявині дивовижний кінь хлопчика - Алас.
- Чи небесний це дух, а чи земний – байдуже... Чудасія! - мугикнув старий.
На вірному своєму Арфані зійшов Урузмаг на пагорб і звернувся до хлопчика:
- Агов, підводься на ноги! Дорога попереду довга, зимовий день - короткий. Треба рушати!
Хлопчик прокинувся, жваво спорядився, сів на свого коня – так воїни вирушили в путь.
Попереду їхав Урузмаг на вірному Арфані, а слідом за ним - хлопчик на своєму Аласі. Їдуть вони, а хуртовина не вщухає! Кінь Урузмага розкидає хмари снігу могутніми грудьми, але усе важче йому йти, зашпортується часто, сніг забиває йому ніздрі. А кінь хлопчика йде слідом, і там, де ступить ногою - тане сніг і чорна земля проступає. Почав задихатися кінь Урузмага, а хлопчик і пропонує:
- Я вирушу попереду. Відтепер не буде вважатися ганьбою, якщо молодший поїде перед старшим.
Коли хлопець обігнав Урузмага на своєму коні, від гарячого подиху Аласа розтанув сніг, і широка чорна дорога пролягла перед ними - сім токовищ можна було поставити на ній!
Довго їхали вони чи ні, аж мовить Урузмаг:
- Хлопче, порадьмося тепер: проти яких ворогів виступимо?
- Поведи мене до країни, в якій ти жодного разу не воював!
- Не відшукав я шляху через море, тому тільки й залишилася там, за морем, одна країна, Терк-Турк називається, - повідав Урузмаг. – Вона найбагатша на світі! Там стільки овець, худоби й стільки коней, що коли вони йдуть дорогою, то пастухи не можуть спрямувати їх на іншу дорогу. Але нелегко дістатися тієї країни. Потрібно переплисти розбурхане море, а потім здолати охоронців отар, черід і табунів терк-турків: залізного жеребця, вовка із закутою у залізо пащекою, яструба із металевим залізним дзьобом.
- Отож, прямуємо до тієї країни! – визначив хлопчик. - Спробуємо там наше щастя. Може, щось і роздобудемо.
Досягли вони берегів розбурханого моря, пустили коней плавом. Як риби, поплили коні й перенесли їх до протилежного берега. Вийшли вони на узбережжя. Старанно викупав хлопчик свого Аласа, а потім помастив його чарівним клеєм і змусив вивалятися в прибережній гальці . Потім він знову обмазав Аласа клеєм і виваляв у піску. І став Алас заввишки з гору. От дійшли наші вершники до табунів терк-турків, спішилися, і хлопчик викопав дві ями: одну - собі, а іншу - для Урузмага з його конем. Далі хлопчик домовився із побратимом Урузмагом:
- Поглянь, Урузмаже: зараз кінь мій боротиметься із залізним жеребцем. Спочатку будуть вони гатити одне одного задніми копитами, а коли булатні підкови креснуться - спалахне вогонь і займеться земля. Бережися і не надумай визирати з ями, бо станеться нещастя. Потім вони будуть кусатися й битися передніми копитами, і такий вітер здіймуть своїми подихами, що на повну п'ядь розвіється верхній шар землі. Тож сиди непорушно у цей час, бо порох твій розвіється лісами й рівнинами. Коли ж наспіє час діяти, я дам тобі знак!
Б'ються безжалісно залізний жеребець і кінь юнака - Алас. Від іскор їхніх підків такий вогонь розгорівся, що спалахнула земля. Не стримав Урузмаг цікавості, визирнув з ями - і запалала його довга борода. Хлопчик спритно її згасив і промовив:
- Тепер буде новий звичай: носити бороди такої довжини, як у тебе.
Залізний жеребець і кінь Аласа здійняли такий вітрисько, що він на повну п'ядь розвіяв верхній шар землі.
І знову не втримався Урузмаг: підняв він голову з ями, і зірвав вітер верхню частину його черепа й поніс геть...
- Отакої, либонь, мій старшина залишиться без голови, - пожартував хлопчина. Юнак умить вистрибнув з ями, наздогнав верхню частину черепа Урузмага, що її підхопив вітер, і, повернувши побратимові, сказав: - Тож нехай від цього часу верхня частина черепа нартів буде покритою поготів!
Старі люди переказують, що в давнину кожен нарт міг зняти верхню частину свого черепа для зручнішого гоління, й поголивши, знову надягти її.
Ще тривав бій коней, а вовк із залізною пащею кинувся рятувати жеребця. Пустив у нього хлопчик стрілу - вовк сконав на місці. Відтяв йому хлопчик одне вухо й сховав у себе. А яструб із сталевим дзьобом здійнявся уже на порятунок. І знову хлопчик показав свою спритність - пустив стрілу в яструба - разок встиг махнути той крилами й вдарився об землю. Зітнув йому хлопчик голову й теж заховав.
А коні все не здолають одне одного! Не раз хапав жеребець залізними зубами шию Аласа, але піском і камінцями забивався йому рот, і не міг жеребець угризти супротивника. Тут Алас почав брати гору... Впав залізний жеребець на коліна, а хлопчик умить скочив жеребцеві на спину і приборкав його!
- Агов, Урузмаже, швидше відганяй череди й отари терк-турків, а я повідомлю хазяїв про викрадення їхньої худоби.
- Поки нас не переслідують, краще б нам рушити своєю дорогою, - розважив Урузмаг.
- Честь не дозволяє мені знишка й без погоні гнати таку багату здобич!
А на тому часі у терк-турків був бенкет. І раптом бачать бенкетуючі, скаче хлопчина на залізному жеребці. Підскакав він до місця бенкету й заволав:
- Тривога, терк-турки! Всі ваші табуни, всі ваші багатства геть женуть!
Почули молодші тривожну звістку й повідомили старших. Старші веліли:
- Ця людина пошукує попоїсти й випити. Запросіть його: приймемо як гостя.
Підбігли до хлопчика молодші терк-турки й запросили його до столу. Зіскочив хлопчик із залізного жеребця, прилаштував до конов'язі й пройшов туди, де бенкетували старійшини терк-турків. Оглянув накриті столи, дістав голову яструба й вухо вовка. Голову кинув на стіл старшим, вухо кинув молодшим - усіх почастував, як вкладено звичаєм, - і познущався:
- Бракувало старшим голови - ось вам голова. Не вистачало молодшим юшки - ось вам вушко. А ген у конов'язі - ваш залізний жеребець.
Сум'яття охопило бенкетуючих, бо зрозуміли вони, що втратили вірних сторожів. А хлопчина стрибнув на залізного жеребця й поскакав наздоганяти Урузмага.
Виїхав він за околицю й бачить: сидить між шістьома курганами сива баба й плаче, голосить, звертаючись по черзі до кожного кургану.
- Що за диво таке? - здивувався хлопчик. А баба, вказуючи на кургани, запричитала:
- Було в мене сім синів. Шість із них пішли до Країни Мертвих. Коли вороги намірилися гнати череди терк-турків, загинули сини, захищаючи їхню худобу. Лише один син залишився в мене. Знаю, поженеться він за вами, бо відігнали ви наші череди. По вправності й навичкам твоїм видно: ти відважний, і син мій, що буде поперед усіх, нападе на тебе. Але змилосердься заради мене, заради вдови-матері, не вбивай. Зроби йому рану легку й кинь обіч дороги, щоб не розтоптали його ваші переслідувачі. Нехай мій єдиний син знайде в тобі заступника. І щоб так було, стань мені молочним сином, а йому молочним братом, - візьми ротом грудь мою.
Зійшов хлопчик із залізного жеребця, взяв до рота грудь вдови й дав слово, міцне слово нарта, що не заподіє зла єдиному її сину. А баба повідомила, як сина упізнати.
Знову злетів хлопчик на залізного жеребця, пустився скоком і незабаром наздогнав Урузмага.
Переправили вони череди й табуни через море, погнали їх далі й отут почули: скаче за ними вершник.
- Жени, Урузмаг, здобич, а я затримаю погоню.
Так вони й зробили.
- Агов собака, собакою породжена! - кричить здалеку вершник і скаче ближче. - Чи знаєш ти, чиї череди погнав? Якщо ти чоловік - не втікай.
Неначе мухи задзижчали стріли біля хлопчика.
- Не можу я чіпати тебе. Я матір твою назвав своєю матір'ю, я тримав її грудь в роті своєму й дав їй слово зберегти тебе. Не заважай же мені прямувати своєю дорогою! - спиняв його хлопчик.
- Клянуся батьком і матір'ю, не гнати тобі цього табуна! - гарячкує нерозумний сьомий син. Із запальною лайкою пускає стріли одну за одною, підскакує ближче. І пустив тоді хлопчина одну-єдину стрілу. Не торкнулася тіла стріла, простромила одяг переслідувача, вирвала його самого з сідла й прибила до землі. Даремно силкувався той вирвати її із землі - навіть із місця не зрушив.
Підскакали інші переслідувачі, і всі разом силувалися вони витягтися стрілу, але не вистачило в них снаги. Довелося їм мечем розрубати збрую й розрізати одяг його, і допіру так удалося їм звільнити зарозумілого сина баби. Кинулися терк-турки на хлопчика, і почалася сутичка. Половину війська терк-турків перебив хлопчик, і так багато було пролито крові, що потоки її понесли тіла мертвих геть. А ті, хто залишилися живими, збагнули, що не здужати їм бійця й ні із чим вернулися у свою країну.
Наздогнав хлопчик Урузмага. А той клекоче по-орлиному, свистить по-соколиному й жене перед собою здобич - череди й табуни терк-турків. Підбадьорив хлопчик:
- Ще маєш ти юнацьку силу!
Урузмаг і хлопчик вдало пригнали здобич до селища нартів, на Площу Поділу. І запропонував хлопець Урузмагу:
- Ти старший, тому тобі слід розділити здобич.
- Навіщо я буду ділити те, що добуто тобою? - відмовився Урузмаг.
Тоді хлопчик вибрав білого вола й окремо прив'язав його шовковою мотузкою. Всю іншу здобич поділив на три частини й розсудив:
- Перша частка тобі як старшому. Друга як товаришеві по походу - теж тобі. А третя частина - моя, дарую її тобі. А цього вола візьми й справ по мені річні поминки. Всіх небіжчиків ти вшановував, тільки мене, безіменного сина, котрого в домі Донбатирів ти послав у царство мертвих, тільки мене ніколи й нічим не пом'янув.
І підхопився він на коня свого Аласа, змахнув на прощання рукою Урузмагу й поскакав до Країни Мертвих.
Покотилися сльози щоками Урузмага, закричав він вслід синові:
- Хоч ще раз оглянься на мене!
Але не озирнувся хлопчик, а тільки крикнув Урузмагу:
- Немає в мене більше часу, треба мені квапитися.
Пригнав Урузмаг додому здобич і повідомив Шатані:
- О господине! Був я в поході з тим самим хлопчиком, що був твоєю радістю й на який ти не надивилася за життя.
Почула це Шатана й помчала за хлопчиком. Довго гналася за ним й настигаючи закликала:
- Ти був моєю радістю, ти, на якого я не надивилася за життя! Хоча б одного погляду не пошкодуй для мене, озирнися!
Не обернувся хлопчина.
- Сонце заходить, час мій минає, кваплюся я до Країни Мертвих! - крикнув їй.
А Шатана, нещаслива мати, зрозумівши, що син не озирнеться, заклинала:
- О Бог богів, мій Боже! Змилуйся до серця матері! Зроби, щоб сьогодні на гірських снігах затрималося довше сонячне світло - холодне сонце мертвих.
І по молитві її на високих гірських снігах довго жевріло, не згасаючи, холодне, тьмяне сонце мертвих.
Досяг хлопчик воріт у Країну Мертвих і крикнув воротареві Амінону:
- Агов, ворота відкрий!
- Ти спізнився, сонце вже закотилося, - відмовив воротар.
- Ні, рано ще. Ген на горах світить ще сонце мертвих. - Обернувшись, показав він на гори. Відчинив воротар ворота, і цієї миті Шатана побачила сина. Майнули поли його одягу, на мить побачила вона його обличчя, і вже закривалися за ним ворота, але кинула Шатана навздогін свою каблучку, й вона сама оповилася навколо пальця хлопчика. Із цією каблучкою повернувся в Країну Мертвих звитяжний син Урузмага й зайняв своє місце на коліні Барастира.
Коли Шатана повернулася додому, зарізали вони з Урузмагом білого вола й улаштували великі поминки хлопчику.
А всю худобу, здобуту ним, роздали вони нартським біднякам.

СИН ШАТАНИ

У далекий похід на рік рушив якось нарт Урузмаг. Хто відає, куди він поїхав? Багато, чи небагато часу пройшло після його від'їзду, та відчула Шатана, що незабаром буде родити. І коли підійшов час пологів, три медяних пироги спекла Шатана й благала Бога:
- О Бог богів, милосердний Боже! Нехай тумани й хмари, що призначені для нашої країни на весь рік, упадуть зараз на селище нартів.
І густий туман укрив нартське поселення. Тоді запрягла Шатана у візок двох биків, народжених у день присвяти Тутиру, поїхала на берег Тереку, і там народила хлопчика. У наготовану Шатаною скриню поклала вона дитину, поставила скриню у човен й зіштовхнула човен у річку. Після цього сіла вона знову у візок і повернулася додому.
Погойдуючись, біжить човен, і збурені хвилі грають ним, з боку у бік кидаючи, мов м'ячик. Побачили човен рибалки, впіймали, відкрили скриню й дуже зраділи, побачивши живу дитини. А як було не радіти!
- Адже в нашого алдара немає дітей, - казали вони один одному, - і якщо ми принесемо йому хлопчика, він нас щедро обдарує і почастує рясно.
І вони принесли дитину алдару. Подякував алдар рибалок і щедро їх обдарував.
Як рідне дитя, став виховувати алдар дитину. Підріс хлопчик, і визначився мужній склад душі його. Кожний, кому відомі були нарти, впізнав би, що нартська кров буяє у його жилах. Вона позначалася тим, як він дошкуляв під час ігор своїм одноліткам: кому в’язи скрутить, кому руку виверне, кому ногу вирве. Скаржилися на нього й дівчата, що ходять по воду, і жінки, що повертаються із млина: глечики, діжки, шкіряні мішки пробивав він наскрізь своїми влучними стрілами. Не було такого бешкету, у якому б він не брав участь.
. Зібравшись юрбою, пішли люди до алдара й стали нарікати:
- Чимало скаржилися ми на твого пустуна-найду, але ти, мабуть, не опікуєшся, як його втихомирити, бо він пустує все нахабніше. Та ж він уже не малюк, вуса пробилися під носом. Час йому опам'ятатися. І от ми прийшли домовитися з тобою востаннє, наш алдар. Скажи, хто тобі дорожчий - ми чи цей хлоп'яга?
Отут задумався алдар. Допіру впасти в розпач від такої справи. Довго розмірковував він, так і перетак зважував і наприкінці сказав собі:
- Далебі, тісно вихованцеві моєму в у селищі. Нехай поїздить іншими країнами.
Споряджаючи в путь, найкращим одягом і зброєю забезпечив алдар юнака. Послав його в свій табун і сказав:
- Піди й вибери собі найкращого коня.
Було в табуні алдара лоша, що лише наполовину було звичайним конем, - ніхто не міг його подолати. А юнак піймав це лоша за хвіст, без вуздечки скочив на нього й примчав до алдара. І отут сильніше, ніж колись, стривожився алдар і подумав:
- Якщо він зараз такого коня приборкав без вуздечки, що ж він буде витворяти, коли змужніє?
Й почав він побоюватися свого вихованця.
Дванадцять вершників відрядив алдар, щоб тайкома супроводжували юнака.
Перед від'їздом покликав алдар цих вершників і наказав:
- Їде вихованець мій, нібито на пошуки нареченої відправляю я його. Проведіть його походом по торній дорозі. Доїдете ви до залізних воріт. Замкнені будуть ворота. Спробує хлопчик відкрити їх рукояттю свого батога, але не піддадуться вони. Тоді стьобне він коня свого, і перелетить кінь над залізними воротами. І якщо все буде так, як я завбачаю, ви, не шкодуючи сил своїх, повертайтесь до мене. Але запам’ятайте - щоб в одному напрямку нізащо не скакало більше одного вершника, розсипайтеся.
Виїхав вихованець алдара, за ним вирушили дванадцять вершників. Привела їх добра дорога до залізних воріт. Хлопчик рукояттю свого батога штовхнув ворота, але не відкрилися вони. Тоді натягнув він вудила й батогом пригрозив коневі. Мов заєць, затанцював кінь під ним і перестрибнув ворота. І відразу супроводжувачі-вершники врізнобіч погнали своїх коней. З подивом глянув їм вслід вихованець алдара, а сам поїхав далі.
Хтозна, чи довго, чи недовго він їхав, але от задрімав у сідлі; везе його сонного вірний кінь. Так втрапив він в очі іменитим нартам - Урузмагу, Хамицу й Сосуру зі славного роду Ахсартагата.
- Немарно згаяли ми час у поході, - сказали нарти. - Цей вершник згодиться на щось. За нього хоча б купимо плаття нашим жінкам.
Нарт Сосур першим з усієї сили налетів на сплячого вершника, але хоч би похитнувся кінь юнака! А той навіть і не прокинувся!
Отоді торкнув свого коня нарт Хамиц й наскочив на сплячого. Який кінь не здригнувся б від такого удару! Але навіть кроку не перемінив кінь юнака, і спокійно йшов під наїзником.
І тоді наслав свого знаменитого коня Арфана нарт Урузмаг. Ударив Арфан коня юнака, але навіть йому не піддався гордовитий кінь, а тільки-но повернув голову до нартів і порадив:
- Відстали б ви від нас і йшли своїм напрямом, бо як прокинеться мій хазяїн, розкаєтеся ви у ваших забавках.
Не послухалися нарти, не залишили в спокої коня, і тоді той могутньо тряснув свого хазяїна. Звівся у сідлі юнак, потер очі й побачив нартських задирак. Торкнув він коня - й от уже нарти Урузмаг і Хамиц прив'язані позаду його сідла, мов переметні суми; а Сосура, списом нанизавши його попід поясом, зняв з коня й поніс височенько. Коней нартських він погнав поперед себе.
- Мабуть ви не думали, що вас чекає, коли нападали на мене. Але зараз побачите, що з вами зроблю. От візьму й у такому, вартому кепкувань, вигляді привезу вас до вашої країни й покладу у ноги вашим жінкам, - знущався юнак.
У скількох походах побували імениті нарти, й кому тільки не показували вони снагу свою, але такої людини ще не зустрічали. Довго мовчали тривожно, але потім, бачачи, що нічого не придумаєш, розв'язали свої язики й почали улещувати:
- Невже ти, переможець, вважаєш за необхідне так нас осоромити? Просимо, вибач нашу провину. Краще вбий тут, але лише не ганьби нас.
- Я бачу, ви - літні люди, і тому пробачаю вам. Але ви повинні обіцяти, що ніколи більше не скривдите подорожніх, - побажав юнак.
Що залишалося нартам? Дали вони обіцянку. Юнак звільнив їх, і поїхали вони своєю дорогою, а він рушив своєю. Чи довго, чи недовго їхав, але раптом осадив він коня.
"Чи не мерці наслали на мене забуття своє? Адже не знаю я, куди їду, невідомо мені, у якій країні витаю, й не відаю, де буду женитися. Чому ж відпустив тих трьох людей, адже про усе я міг у них випитати? Напевно, вони бували у бувальцях , усюди гостювали й багато чого випробували. Наздожену їх, може, вкажуть вони мені гожу наречену".
Але коли побачили нарти, що доганяє їх юнак, злякалися й пустилися навскач.
- Агов, зупиніться! Даю слово не заподіяти вам шкоди! – гукнув юнак. - Ви мені в справі потрібні!
Притримали нарти своїх коней, юнак наздогнав їх і звернувся:
- Я поїхав з дому, щоб знайти собі дружину, та в цій країні не знаю нікого, а ви, бачу, люди бувалі. Будьте добросерді, укажіть мені гідну наречену.
- Там, де зливаються дві ріки, на межиріччі, живе у своїй вежі Адил. І такої краси дочка виросла в нього, що ніде під небом не знайдеш достойної красою й обходженням. Сватали до неї із найкращі мужі усього світу, але ні за кого не згоджується вона вийти. Якщо вона захоче тобі здатися, виходить, вийде вона за тебе.
Повернув отут юнак, і прямо на межиріччя, до вежі Адила, скерував свого коня. Скільки був він у дорозі, хтозна! Та ось перед ним вежа Адила, а його донька-красуня з подругами сидить в себе - рукоділлям дівчата зайняті.
Одна подружка звернула увагу:
- Дивіться, якийсь вершник! Ніколи ще подібний красень не заїжджав до нашої країни.
- Слідкуйте за ним, - мовила дочка Адила. - Якщо він буде пошукувати броду через стромовину ріки й мілкого місця, то покепкуємо з нього. Але коли він переправиться без броду, то суджений він мені в чоловіки.
- Дивися, він переправився в найглибшому місці, - вказала одна подруга. - Навіть риба не лине так вправно, як проплив він на коні своєму. Ні разу не затнувся кінь його, стрілою перетнув широку ріку.
В'їхав юнак до вежі Адила, штовхнув рукояттю батога двері в покої, де жила красуня-дочка, і двері впали досередини.
- Нехай добрим буде цей день, негостинна господарка, - привітався юнак.
- Все життя будь щасливим, син нартської Шатани, - відгукнулася дівчина.
Мерщій вони зговорилися, чоловіком і дружиною стали жити у вежі Адила, де при злитті двох річок утворилося межиріччя, схоже формою на кабаняче рило. Був у них статок, і жили вони добре. Але якось сказала молода дружина своєму молодому чоловікові:
- Як тільки з'являється дружина в парубка , ноги не виносять його більше з будинку. Дивуюся я на тебе: наскільки велику маєш силу, але розуму ти ще не нажив. Якщо ж розум не направляє грубу силу, то в біду попадає людина. Поїдь-но ти в Теркські тернисті степи і впіймай там чорну лисицю. Три білих шерстинки ростуть у неї на чолі. Висмикни в неї ці три волоски. Одна волосина буде тобі порадником, друга стане паском, а третій - застібками зі срібла й золота. Пасок і застібки подаруєш мені. Але знай, нелегко тобі буде вхопити чорну лисицю. Коли ти будеш ганяти її Теркськими тернистими степами, одяг твій пасмами зависне на тернинні, як вовна овеча залишається на шпичаках, і кров об'юшить твоє тіло. Не наздогнати тобі в Таркських терновищах чорну лисицю, але коли виженеш із шпичастих чагарів, то поженеш її по гострому камінню. Здеруться підошви твоїх чув'яків, криваві сліди залишиш на каменях, та не припиняй погоні, доки лисиця не втомиться й заціпеніє. Живцем бери її тоді, висмикни завітні волоски, а потому відпусти лисицю.
Так він і зробив. Упіймав живцем чорну лисицю в колючих степах Таркських, схопив за загривок, три білих волоски вирвав у неї з чола, дбайливо заховав, а лисицю відпустив на волю.
Повернувся молодець додому й знову став жити-поживати з молодою дружиною.
Чи довго, чи недовго прожили вони так, та якось порадила дружина:
О, господарю мій, чи довго ми будемо перебувати в усамітненні? Вирушай-но ти знову в похід. Завтра ногайська молодь - юнаки й дівчата - буде збирати суниці. Приведи відтіля сто юнаків і сто дівчат і осели їх навколо нашої вежі, щоб завдяки їм легшим було наше життя.
І доблесний нащадок нартського роду привів сотню ногайських юнаків і сотню ногайських дівчат і оселив їх довкола вежі. Справжнє селище виросло в Межиріччі.
Спливло зовсім небагато часу, і донька Адила звернулася до свого юного чоловіка:
- О, господарю мій, у найближчі два дні повинен ти зробити гарну справу. Захопили нарти фортецю Гур. Почнуть вони ділити здобуті там багатства. Треба, щоб і тобі дісталася частка цієї здобичі. Неважко буде одержати її, якщо вміло за діло узятися. Перед нападом на фортецю посадили нарти біля дороги ворожку, щоб вона своїм видющим оком примітила, хто з нартських воїнів першим увірветься в фортецю. Хто був переднім у бою, той перший візьме частку здобичі. Я нашию одягу ворожці, від голови до ніг зодягну її. Проїжджатимеш повз неї - подаруй цей одяг і попроси, щоб, коли в неї запитають, хто з нартів першим увірвався в фортецю Гур, указала б вона на тебе.
Зібралися нарти для поділу скарбів, захоплених у фортеці Гур. Прибув до них і наш юнак, зять Адила - а як же інакше! Порадився він з білою волосиною лисиці, і підказала волосина: до дільби викопати яму у двадцять прямих рук глибиною й усадовити в яму лукавого Сирдона, щоб він не перехитрував всіх при поділі.
Зробили так нарти, а потім запитали у ворожки:
- Хто ж той щасливець, що першим увірвався до фортеці Гур?
- Хай радіє зять Адила, він першим був у фортеці, - повідала ворожка.
- Вибирай першу частку, зять Адила,- сказали нартські старійшини. - Все інше ми поділимо нарівно.
Оцінив скарб зять Адила й зробив так, як шепнув білий волосок чорної лисиці, його порадник: клапоть сап’яну, финг і шапку-невидимку взяв він собі.
Після того як вибрав собі частку зять Адила, з ями підняли Сирдона. Швидко оглянув він завойовані скарби і запитав нартських старійшин, хто взяв першу частку.
- Зять Адила,- відповіли нартські старійшини.
- Здавна були ви простаками й нікчемами, - під’юдив Сирдон, - і знову дозволили посміятися над собою. Найцінніше зі скарбів забрав чужий вам син Шатани, а він же не був у бою. Оцей залишок від скарбів не вартий навіть чаші води.
Зніяковіло подивилися один на одного нарти Урузмаг, Хамиц і Сосур після глузливих слів Сирдона. Здогадалися вони, хто був цей юнак.
А зять Адила зі своїми скарбами повернувся додому. Зраділа донька Адила:
- Тепер нам і працювати не потрібно, будемо жити собі на радість. Цей клапоть сап’яну має таку властивість: сядь на нього - і опинишся там, де захочеш. А якщо повернути ніжку цинга - на ньому відразу являться їства й напої. А коли надягнеш оцю шапку - і станеш невидимим.
Вирішили Урузмаг, Хамиц і Сосур відвідати зятя Адила й запросити його до нартів. Недаремно поїздили світом мужі Ахсартагата! Швидко досягли вони вежі Адила й, як заведено, зійшли з коней біля вітальні. Зять Адила вийшов до них, усі привіталися.
- Простите мене, дорогі гості, - зауважив господар, - але якщо маю пам'ять, то здається, що я вже з вами зустрічався.
- Ти не помилився, - відповів йому нарт Хамиц. - Саме до цієї вежі ми направили тебе женитися. І ще скажемо тобі, щоб знав ти, навіщо ми приїхали: нещодавно довідалися, що народила тебе наша Шатана, а це твій батько - Урузмаг з роду Ахсартагата, володар дум Шатани. А ми брати батька твого - Хамиц і Сосур. Стидно нарту жити в будинку тестя, а заможному Адилу ми відкуп заплатимо сповна.
- Адилу я відкуп уже сплатив, - запевнив юнак.
Отут син нартської господарки Шатани і його молода дружина зібралися в дорогу. Взяли вони з собою всю маєтність.
КОМУ ДІСТАЛАСЯ ЧОРНА ЛИСИЦЯ

Нарти Урузмаг, Хамиц і Сосур вирушили на полювання. Загоничем взяли племінника Аца, із синів Ахсартагата. Мисливці ховалися в засідках і на виступах скелі, Аца ж гнав звірів у їхній бік. З ранку до вечора тривало полювання. Надвечір Аца вигнав на них лисицю. Урузмаг, Хамиц і Сосур одночасно випустили свої стріли. Лисиця метнулася убік і, згорнувшись клубком, звалилася намертво.
- Я вбив її, - стверджує один.
- Ні, я,- не погоджується інший.
А Сосур мовив:
- Тепер кажете, що ви вбили її, навіть не стріляючи.
На цей закид чоловіки відповіли:
- Дзуськи! Хіба по стрілах не можна дізнатися, хто їх випустив?
- Тоді кажіть, у кого з вас яка стріла. Наконечник моєї вилито за зразком наших предків, - заявив Сосур.
- А я власними руками зробив стрілу, - сказав Урузмаг, - і відбитки моїх пальців є на ній.
- А мені якось пощастило бути біля Сафа, коли він різав залізо, і я попросив його з обрізків зробити мені стрілу.
Піднялися вони на гору, до місця, де лежала лисиця. Здерли з неї шкурку й знайшли свої стріли: Урузмагова пробила їй шию, Хамицова зламала ребро, а Сосурова розтрощила спинні хребці.
І промовив один з-поміж мисливців:
- Я Хамиц, перекази про мої славні діла нарти передаватимуть із покоління в покоління. Мені належить чарівний кох-зуб... А із цієї лисячої шкури годилося б пошити мені шубу.
- Дзуськи! – обурився інший богатир, Сосур. – Тож нарту Сосуру нічого не дістанеться? Адже саме я наймолодший посеред нас. Хочу справити синові нову шапку.
І тоді Урузмаг сказав, мов відрізав:
- Я найстарший - упольована лисиця повинна бути моєю!
Брати Ахсартагата почали вже гніватися один на одного. І подумав Аца: - Крий мене, Боже, суперечка може обернутися бідою!
Вболіваючи за долю братів, він наважився висловити власну думку:
- Я наймолодший з-поміж вас, але вислухайте мене: вернімося за порадою до Шатани!
Згорбились, опустили голови й прийшли вони до Шатани. Вийшла вона зі своєї половини дому, запитала:
- Що з вами, родичі? Чому прийшли ви знічені, з опущеними головами й один одному в очі не дивитеся. Що з вами трапилося?
- Трапилася кепська справа, - роз’яснив Аца. - Вполювали вони чорну лисицю й не можуть розділити її шкурку. Підкажи їм щось.
- Давайте передамо цю справу нартським суддям, - порадила Шатана.
Погодилися з рішенням Шатани Урузмаг, Хамиц і Сосур. Взяли із собою Аца, як справедливу людину. Розібрали справу судді, порадилися й розсудили:
- Одному дати шкіру - це скривдити інших. Розділити на три частини - шкурка замала, пропаде. Зробимо так: нехай кожний з вас розповість власну билицю-небилицю. Чия оповідь найкраща - тому й дістанеться шкура лисиці.
Погодилися на це браття й питають:
- А з молодшого почнемо чи зі старшого?
Судді розважили:
- Нехай спершу розповість середній, потім молодший, після старший.
І от що розповів тоді Хамиц:
- Багато дивини, чимало чудес бачив я на своєму віку, всього й не переповіси. Повідаю вам, що трапилося, коли разом з моїм вихованцем, безвусим юнаком, я купив сушену рибу в Ахар-Калаку й повертався додому.
Зупинилися ми перепочити біля джерела. Я наказав хлопцю:
- Посплю трохи, а ти візьми з візка одну сушену рибу, замочи її у воді й, коли вона розмокне, розбуди мене. Поїмо й рушимо далі.
Я відразу заснув, але спав недовго, молодший мій злякано розбудив мене.
- Хамиц! Я взяв рибу, поклав її в джерело, а вона майнула хвостом і зринула геть.
- Ти мабуть з'їв її, ну й на здоров'я. Адже небачено, щоб сушена риба могла гулькнути? - роз’яснив йому.
Але юнак присягався небом і землею, мовляв, сушена риба воістину поринула у воду.
Розсердила мене його впертість.
- Як смієш ти, молокосос, глузувати з мене? - скричав я, змахнув мечем і розсік хлопця надвоє. Відразу вмер юнак. Сиджу я над ним, сам собі дорікаю:
- Вихованця вбив із-за свого черева! Як повернуся до нартів? Як гляну в очі людям?
Довго я так бідкався, та далі розміркував:
- Може спробувати, чи правду казав мій молодший?
Занурив його тіло в джерело, й несподівано він воскрес і таким здоровим вискочив з води, яким матір'ю був народжений.
І вигукнув я:
- Віднині не буду просити в Бога нічого. Що збулося - це на усеньке життя мені благодіяння!
Повернулися ми додому й всю дорогу співали веселі пісні, жартували й сміялися.
Дивнішого за це нічого немає, - скінчив оповідь Хамиц.
- Ну, Сосур, тепер твоя черга, - звернулися судді до Сосура.
- Що й казати, - почав Сосур, - багато цікавого, чимало чудесного траплялося зі мною, про усе й не розповісти. Якось полював я на рівнині Зилахар, і мене теж супроводжував мій вихованець. Убили ми сарну й улаштували привал біля підніжжя кургану. Розвели вогнище, приготували м'ясо, настромили на рожен, і я велів юнаку:
- Посплю трохи; коли шашлик буде готовий, розбуди мене. Поїмо й продовжимо полювання.
Але тільки-но заснув, як юнак розбудив мене.
- Ледь я прилаштував шашлик на вогонь, - повідав юнак, - ожила наша сарна і втекла.
- Агов, юначе! Шашлик ти, звичайно, з'їв, а залишок м'яса комусь віддав: чимало подорожан на цих шляхах. То й нехай буде так. Але навіщо обманювати? - здивувався.
- Небо й землю беру я свідками, ні шматочка я не з'їв, і нікому м’яса не віддав. Дременула вона, - клявся юнак.
Розгнівала мене ця зухвала брехня, - Не кепкуй над старшим! - крикнув я, вихопив меча і в нестямі розрубав його надвоє..
Але коли сконав юнак, стало мені шкода його. Плакав й каявся, що заради пуза свого вбив хлопця.
- А може, спробувати, чи правду він казав?
Завів я добряче вогнище, настромив юнака на рожен й приладнав на вогонь. Зненацька він ожив і непошкоджений та здоровий постав. Та ще й каже мені з досадою:
- Навіщо ти оживив мене? В Країні Мертвих танцював я симд з твоєю покійною дружиною, а ти, повернувши мене сюди, завадив нашим веселощам.
Зачув я це й відразу встромив собі меч у груди вище серця, і вмер. Отямився вже в Країні Мертвих. Бачу: танцюють люди симд, і дружина моя покійна там. Відразу я взяв її за руку й пішов з нею в симді, і сам Барастир милувався нашим танком. А ті, що сидять поблизу Барастира, питають його:
- Адже це нарт Сосур! Як він сюди потрапив?
- Він заколов себе, щоб побачитися із дружиною – от і потрапив до нас, - роз’яснив Барастир.
Захопив я дружину й разом з нею повернувся додому із Країни Мертвих. Невдовзі у мене народився син, й зі шкури цієї лисиці, яку ми зараз убили, наміряюсь я зробити шапку для сина. Отакі дива траплялися із мною, - так завершив оповідь Сосур.
- Урузмаг, тепер твоя черга розповідати, - очікували судді.
І от що сказав Урузмаг:
- Я теж нарт не згірший інших. Багато зробив я добрих справ, багато бачив дивовиж, але про всі не розповім. Але послухайте, що трапилося із мною пізно восени під час полювання на рівнині Зилахар. Нічого не припас я в дорогу й не вполював. Під вечір впав туман, і настала така чорна ніч, що я відразу заблукав. Від голоду й від спраги на тонкій волосинці трималася в тілі душа. Але Бог завів мене в густющі бур'яни - мабуть, тут була колись стоянка пастухів.
- О, може тут є тином обнесений загін, у якому я зміг би прилягти й відпочити в безпеці!
Тільки-но вимовив це, дивлюся - тин переді мною, а за тином двері.
- Увійду я досередини, там безпечніше, - так подумав я, відкрив двері й увійшов. Потрапив до чудово прибраної оселі і зрадів уголос:
- Отепер попоїсти б чогось! - Лише вимовив, дивлюся - переді мною опинився фінг, триногий столик, заставлений напоями й наїдками. Наситився я, і безжурне серце затріщало сорокою.
- А тепер нічого вже не хочу, - подумав я. Ситий й захмелілий, пригасив я вогонь і приліг. Раптом опівночі все довкола освітилося.
- Чи не зайнялася будівля? - стривожився я, але відразу почув жіночий голос:
- Не тривожся, нартський чоловіче, то ковдра зісковзнула з ноги моєї.
- Що за диво? - зачудувався я.- Що за істота, у якої так світиться тіло, тут живе? - Не міг більше заснути.
А в кімнаті ставало ще світліше. Піднявся я з ложа.
- Далебі, чийсь будинок палає неподалік, - розмірковував. І знову чую зовсім поряд жіночий голос:
- Не лякайся, нартський чоловіче, це ковдра сповзла з моєї руки.
- Людський голос, - розважив я.- Але що за та, що випромінює це світло!
Третій раз спалахнуло й стало ще яскравіше. Отут підвівся я з постелі, стою, дивуюся. А із сусідньої кімнати голос:
- Не лякайся, нарте, це від коси моєї сяйво.
- Гей, пропадай, Урузмаг! - скочив я до дверей. – Хочу побачити це диво.
А жіночий голос зупиняв:
- Чого шукаєш, Урузмаг? Адже все, чого ти хотів - смачні страви й хмільні напої, - пройшло твоєю горлянкою. Чому ти не вгомонишся? Навіщо пошукуєш зайвого?
- Та ж вона заманює мене до себе, - міркував я, але прямував на голос. А голос застерігав:
- Прошу тебе, не підходь близько, бо погано тобі буде!
Хай згине пияцтво! Чимало я попоїв, ще більше видудлив, і все з'їдене і випите змусило-таки увійти до неї. Та ледве я переступив поріг, як ударила вона мене повстяним батогом і перетворила на віслюка. Після цього віддала мене одному чоловіку, і кілька років працював я на нього. Стерлася спина моя, боки ввалилися - так сильно я охляв. Але розум людини залишався при мені. Коли повернули мене господарці, вона знову вдарила мене повстяним батогом, і я обернувся конем і кілька років ходив у запрягу.
Потім знову вдарила мене, і став я собакою. Був я найкращою собакою, всюди йшла про мене гарна слава. У той час хижі звірі занадилися різати худобу одного алдара. Приїхав алдар до моєї господарки:
- Прошу тебе, дай мені твого славного пса, може він вбереже мою отару.
- Не дам я тобі мого собаку. Треба його доглядати й балувати. Боюся, не вгодуєш ти його, як треба!
- Хіба собаці потрібно більше, ніж вовк виріже в моїй отарі за одну ніч? - єхидствував алдар. І тоді господарка віддала мене.
Привів алдар мене до своїх вівчарів. А сам він нещодавно оженився, не хотів залишатися на ніч біля отар і велів пастухам:
- Нагодуйте цього собаку, а я їду додому.
Скочив алдар на доладного коня й помчав.
- Овва! Будемо ми служниками у твого собаки! – забурчали пастухи, тільки-но він виїхав. - Коли вовки й нападуть на череду, то не нашу худобу задеруть.
Не годували вони мене, а полягали спати. Опівночі дванадцять вовків підійшли до отар і завили:
- О, Урузмаг! О, Урузмаг! О, уже ми йдемо..."
І тоді я підвив їм:
- Вільні ви робити, що хочете, я й голови отепер не підніму.
Напали дванадцять вовків на череду, до самого світанку бенкетували й стільки овець вирізали, скільки забаглося. А я в цьому ділі став їм товаришем. Задер вдвоє більше того, що вирізали вовки.
Ранком прискакав алдар на своєму випестуваному коні.
- Ну, як тут справи? Чи добре охороняв отари мій собака?
- От подивися, як він охороняв, - пів череди задерли вовки", - поскаржилися вівчарі.
Отутечки впіймали мене й стали бити, і кожний намагався вдарити мене найболячіше. Потім алдар забрав мене. Він їхав на коні, а я на припоні біг поруч із конем, і, доки не приїхали додому, він увесь час періщив мене.
- Ну що, добре собака сторожував? – поцікавилася в алдара моя хазяйка.
- Хай би пропав твій пес, - пів череди задерли в мене вчора вовки.
- Не проститься тобі брехня, - дорікнула йому жінка. - Добре знаю силу мого собаки, але ти погано годував його.
Пройшло трохи часу, й інший алдар приїхав просити хазяйку:
- Позич мені свого пса. Хитрі звірі занадилися ходити до моїх отар.
- Не дам тобі мого собаку. Нещодавно один алдар його брав, а привів назад жорстоко побитого і скаржився, що пес не вберіг його овець.
- Він з одного роду, а я з другого. Він той алдар, а я - цей. Ти мене за нього не сприймай.
Нічого не відповіла йому на це моя господарка. Алдар дістав з кишені шовкову мотузку, прив’язав мене м’яко за шию й привів до своєї отари.
Зібралися вівчарі, й алдар звелів їм:
- Приведіть-но сюди якнайшвидше найбільшого барана.
Жирного бурого барана притягли пастухи.
3 Заріжте його скоріше й зваріть!
Виконали пастухи його наказ. По команді алдара пастухи відбирали ласі шматки й годували мене теплим м’яким м'ясом.
- Подоїть кіз і підбіліть його суп молоком, - наказав алдар.
Пастухи так і зробили. Підлили мені в суп молока, й до відвала наївся я м'ясом і супом.
За сідлом у алдара був прив'язаний килим. Він сам розстелив його біля загону, у якому стояли вівці, і показав мені на килим. Приліг я на м'якому килимі, одну на другу склав передні свої лапи, а на лапи поклав голову.
Сам алдар залишився ночувати при череді.
От заснув він, спали і пастухи, а опівночі знову почув я виття тих же дванадцяти хитрих вовків.
- О, Урузмаг! О, Урузмаг! О, уже ми йдемо... - вили вони.
- Дарма ви це задумали, - відгукнувся я до них. - Не знайдете ви тут поживи.
Підступили вони ближче й ще голосніше завили:
- О-у, ми до тебе, Урузмаг!
- Дарма йдете, не буде вам тут здобичі, - відмовив я їм.
Ще ближче підступили вони, ще голосніше завили:
- Не лякає нас твоя немилість, Урузмаг. Адже ти один, а нас дванадцятеро".
- Що ж, спробуйте, ідіть! – відрубав я.
Зусюди накинулася зграя на отару, але жодного вовка не допустив я ні до однієї з овець. Докупи валив їх один на одного й до світанку вбив дванадцятьох.
Прокинулися вранці алдар і пастухи.
- Бог погибель наслав на нас, - бідкалися вони, - мало вціліло наших овець.
А причитували вони тому, що під час нападу вовків вівці, злякавшись, збилися тісним гуртом. Та коли стали вівчарі лічити-перераховувати, усі вівці виявилися в цілості. У жодного ягняти навіть вушка не відірвано. Підійшли вівчарі до мене й бачать: дванадцять сіроманців купою скидані один на одного.
І отут алдар обійняв мене.
- Не для одного мене були лихом ці вовки. Як зможу я віддячити такому псу? Ідіть, - велів пастухам, - та притягніть сюди барана найбільшого.
Узяв алдар шовковий мотузок, на один кінець прив'язав мене, на другий - барана, і привели нас до моєї хазяйки.
- Жінко, тобою зроблене добро я пам’ятатиму, допоки світ стоїть. А цього барана прийми в подарунок.
А після цього рушив алдар додому, як звичаями визначено.
Через деякий час прийшли до моєї хазяйки мисливці:
- Позич нам свого пса, знаменитого в усьому світі. Придибав до нашого лісу білий ведмідь. Ніяк не можемо ми вигнати його відтіль, і вбити його не вдається. Чи не допоможе нам собака?
- Про нього треба гарненько піклуватися, бо якщо не подбаєте добре - не буде вам користі, - зауважила хазяйка.
- Невже не подбаємо про собаку? Адже поки будемо в лісі шукати ведмедя, не проґавимо й іншої дичини. Самі будемо ситі і пса нагодуємо, чи ми не мисливці?
Віддала мене господарка, і пішов я з ними.
Наблизилися ми до тієї місцини, де ходив ведмідь, тут вони пустили мене по його сліду. Незабаром побачив я білого ведмедя, а він кинувся навтіки. Я - за ним. Кинувся ведмідь до високої гори, я не відстаю. Добіг він до гори й сів, мов людина. Коли я підбіг до нього, він мовив:
- Сідай-но поруч. Не ведмідь я, ім’я моє Афсат. Дізнавшись про твою сумну твою долю, постав я у вигляді ведмедя, щоб допомогти тобі. Відаю про нещастя, які ти спізнав, коли перетворено тебе на віслюка і коня. Але тоді я був зайнятий і не міг тобі допомогти. А тепер ми так зробимо: нехай мисливці полюють, а ти біжи до своєї хазяйки й прикинься нібито хворим. Добре годуватиме тебе хазяйка, та ти і шматочка до рота не бери, неначе вмираючи. І зверхньо кине вона:
- Ну що ж, подихай! Для мене ти всього-на-всього пес, син суки.
Вона переступить тебе зневажливо, та й піде, залишивши здихати. Коли ж вийде вона за двері, ти дістань з-під узголів'я її ложа повстяний батіг і стьобни себе. Був ти Урузмагом - знову будеш Урузмагом. Сядь на ложе, тримай повстяний батіг і чекай повернення хазяйки.
Зробив я так, як навчив мене Афсаті, і от знову став Урузмагом. Із повстяним батогом у руці сів на постіль і дочекався повернення жінки.
- Еге ж, лихо на твою голову, - пообіцяв їй. - Перш ніж піти до Країни Мертвих, заплатиш ти за мої страждання".
Усю ніч був я з нею, а вранці ударив її повстяним батогом і забажав:
- Стань ослицею!
І перетворилася вона в ослицю. Пригнав я її до нартського селища, тепер усякий знає її: це сіра ослиця, що належить роду Бората. От і вся історія.
- Нічого дивовижнішого ще не бачив я в своєму житті, - так довершив свою розповідь Урузмаг.
Стали судді міркувати:
- Що й казати! Дивна бувальщина трапилася з Хамицем. Дивніша - та, що розповів Сосур. Але найдивніша - історія Урузмага, який стільки часу провів у шкурі віслюка, коня й собаки. Тому цю лисячу шкуру присуджуємо Урузмагу.
Урузмаг взяв шкуру й велів зшити з неї одвороти для шуби.
А казочку про цю шубу ще й досі переповідають.



УРУЗМАГ І ТРОЄ ДОПИТЛИВИХ

Рознеслася по всьому світу поголоска, що варто, мовляв, нарту Урузмагу глянути на людину, й може негайно повідати про її натуру.
- А якщо він людину бачить уперше, невже зможе взнати, що за особа перед ним? - дивувалися одні.
- Чи можна довідатися, що в людини на серці, як не з'їсти разом чимало хліба-солі? – мугикали інші.
Зустрілися якось троє, і зайшла в них мова про мудрого Урузмага.
Один був із черевцем, багатій і ненажера. Не малося того, з кого він не здер би собі вигоди.
Другий був серед шахраїв шахрай. Душу чи око ладен віддати, аби тільки обдурити когось. Ніколи тримав він слова, та й клятви зневажав. З виду сухотілий, погляд у нього жвавий і шахраюватий, й балакучий він понад міру .
А третій був тихий і неговіркий. Коли, бувало, щось трапиться за столом - кривава свара й треба помирити кровників, чи між розгніваними сусідами відновити дружбу, чи то примирити ворогуючі селища, чи сватів послати з одного села до іншого, або й душевне слово сказати на бенкеті чи на поминках - то завжди зверталися нього. Був він улюбленцем народу, людиною доброю і розумною.
Довго балакали вони про Урузмага й міркували:
- Підемо й глянемо своїми очима, чи такий мудрий насправді нарт Урузмаг, що, не знаючи людини, з першого погляду довідується про її вдачу.
Так вирішили вони, швидко зібралися в дорогу й рушили до нартського селища.
Мерщій прибули троє допитливих в селище - а як же інакше! - і запитали, де тут живе мудрий нарт Урузмаг.
Пояснили їм: коли побачать вони на певній вулиці високу огорожу й гостроверхий дім - це й буде оселя нарта Урузмага.
Увійшли троє допитливих у домівку Урузмага, запитали, де він, і відразу ж вийшов до них міцний старий з довгою сивою бородою.
- Гості - щастя посланці! Заходьте, сонечка мої.
- Хай буде довгим, щасливим і сонячним твоє життя, нарт Урузмаг! - привіталися водночас троє подорожан.
Нарт Урузмаг увів їх в оселю, посадовив, сам же заметушився - то ввійде в дім, то вийде з нього.
- Чого ти турбуєшся, Урузмаг? Просимо тебе, не упадай біля нас.
- Не кажіть так, шановні. Гість - посланець Бога. Гість - ладний, хазяїн - недоладний, - научав Урузмаг. - Але найперше повідомте: хто ви і яка справа привела вас до цього дому?
- Ми, - завважили подорожани, - чули про мудрість твою. Увесь світ бає, що Урузмаг з першого погляду дізнається про характер людини. Хочемо на власні очі побачити, своїми вухами почути, своїми серцями зрозуміти - так це насправді чи ні! Тому ми й прибули сюди.
- Добре, сонечка мої, добре, - підтакнув Урузмаг. - Посидьте трохи, а я привітаю інших моїх гостей.
Нічого не заперечили троє подорожан.
І знову Урузмаг то назовні вийде, то в іншу кімнату ввійде, а то знову назад повернеться.
Дивуються подорожани. Здалося їм, що Урузмаг занадто вже занепокоєний. І коли він знову повернувся до них, запитали:
- Що за незвичайні гості, про яких ти надмірно турбуєшся?
- Як же мені про них не турбуватися, мені би ваші недуги! Це гості з далекої країни. Прибули сюди трохи раніше вас. А в домі, крім мене, нікого немає! От у чому причина мого неспокою.
- Хто ж вони такі? - попитав чоловік із черевцем. - Певно, грошовиті скнари?
- Може, вони видають себе не за тих, якими є насправді ? Раптом обдурюють тебе? Чого тільки не буває! Чи мало валандається шляхами шахраїв! - обурився другий.
- Напевно, ти хочеш вшанувати гідних людей, які добрі діла вершать, їх за це народ поважає й тому вони близькі твоєму серцю? Напевне, це такі люди? – мовив третій.
- Не знаю, - знизав плечима Урузмаг. - Я ще не взнав їх, не побутував з ними і нічого про них сказати.
- Тоді будь ласкавий і повідом, у кого з нас яка натура. Ти, звичайно, ніколи не бачив нас, але тепер ми вже познайомилися.
- Мені нема чого вам сказати, гості мої. У мене немає гостей, окрім вас. А кожний з вас сам уже сказав про себе все.
Зачудувалися допитливі, устали, попрощалися й помандрували додому.


ЯК З'ЯВИЛОСЯ ПИВО

Опустилася пташка на гнучку лозу, дзьобнула зелену шишечку хмелю й три зернятка виклюнула з неї. Весело спурхнула, полинула прямісінько до селища доблесних нартів і опустилася там на хуртун, де сушився на осонні запашний солод. Щипнула вона крихітку - одну лише крихту підступного солоду! - і впала пташина на землю. Хоче злетіти, а крила мов підтяті. Хоче побігти, а лапки її не тримають. Побачив це нарт Урузмаг, підняв із землі, приніс в оселю і показав дружині - премудрій Шатані, славетній нартській господині.
Шатана дбайливо взяла пташку в долоні й поклала її на купку пшеничного зерна. О, чудо! - скільки зверху не беруть зерен пшениці, не меншає її. А пташка невдовзі опам'яталася, спурхнула, защебетала й полетіла собі.
Задумалася віща Шатана. Стала розпитувати Урузмага, і він розповів дружині, що приключилося із пташкою у нього на очах. А про інше мудра Шатана сама здогадалася. Змолола вона солоду, зготовила, процідила вариво й поклала в нього міцну закваску із хмелю. Засичало, заіскрилося вариво й покрилося білою піною.
Пили нарти й раділи такому напою.
Із чого варити пиво? Із солоду ячмінного, із солоду пшеничного, а закваску візьми із хмелю, що в'ється по ліщині.
Піднеси нам, Шатано,
біле й темне пиво!
Вище чашу підніми,
нарте Урузмаже!
Хай щасливі будуть дні!
Пиво - справжнє диво,
про веселі нартів дні
пісня всім розкаже!

ОСТАННІЙ ПОХІД УРУЗМАГА

Постарів нарт Урузмаг, підупав у силі й не ходив більше походами. Не питає нартська молодь в нього ради, а знайшлися й такі юнаки, що глузували з Урузмага. Вранці йшов нарт Урузмаг на Нихас й сидів там днями, слухав новини від людей. Дивився, як змагається в стрільбі з луків нартська молодь, згадував молоді роки й сумував, що ніколи вони не повернуться. А увечері плівся додому й зітхав:
- Гей, якби ще раз рушити походом! Жилами ворогів протерти меч свій і нартам згодитися в перемозі! А якщо суджено мені безславно скінчити життя, то краще самому наблизити день смерті!
Одного разу Урузмаг пішов на Великий нартський Нихас. Там сиділа нартська молодь. І сказав їй Урузмаг:
- З дитинства й до самої старості всі зусилля розуму свого щедро віддавав я вам, а тепер голова моя стала для вас тягарем, і немає від мене більше пуття. Тому прошу я вас: змайструйте велику й міцну скриню, покладіть мене до неї й киньте в море. Не ховайте мене на кладовищі нартів.
Деякі юнаки сказали:
- Як нам жити без мудрого Урузмага, що наставляє нас на розум?
Але вловимі були й інші голоси:
4 Зовсім уже зостарився він і ні на що тепер не придатний.
Ніхто не зважився виконати волю Урузмага. І наступного дня прийшов на Нихас Урузмаг і знову став просити, щоб вклали його в скриню й кинули в море.
Бачать молоді нарти - не відмовити старого.
Третього дня змайстрували вони скриню, уклали туди Урузмага, дали йому на тиждень їжі, щільно закрили кришку й кинули скриню в море.
Та не поглинула скриню морська безодня, дбайливо підняли його хвилі морські й понесли. Чи довго, чи недовго несли вони його, але якось уночі викинули на берег у місці, куди приганяли на водопій коней алдара Чорноморського. Зранку слуги алдара пригнали, як звичайно, коней, але ті не йдуть до водопою, пирхають й рвуться геть. Підступили слуги до води і побачили на березі велику скриню. Збили з неї кришку - лежить у скрині старий у шубі.
Зачудувалися слуги цій дивовижі й запитують старого:
- Хто ти такий і який бог приніс тебе сюди?
- Я нарт Урузмаг. Старість моя прийшла, набридло мені життя, і захотів я, щоб кинули мене в море.
Побіг один зі слуг до алдара й доповів йому:
- Той, кого ти все життя своє мріяв взяти живим у полон, нарт Урузмаг, попав тепер до твоїх рук.
І наказав хазяїн своїм слугам:
- Негайно приведіть сюди нарта Урузмага!
Коли привели Урузмага, радувався алдар Чорноморський, що нарешті втрапив до полону славетний нарт.
Закували руки й ноги Урузмага у важкі колодки, заточили його у башту. Міцно замкнули башту й залишили малу щілину, якою ледве можна просунути їжу для Урузмага - настільки небагато, щоб він не вмер з голоду.
Мало чи немало часу сплило, а Урузмаг все у башті. Набридло йому це, почав він мізкувати й от що видумав.
Одного разу, коли слуга приніс вбогу їжу, Урузмаг покепкував:
- Бачу я, дурний ваш хазяїн! Ну яка користь від того, що я сконаю в темниці? Одначе міг би він отримати викуп за мене, як за полоненого.
Побіг скоріше слуга до алдара:
- Нехай згину від немилості твоєї, але чудацьке бовкнув бранець: "Дурний ваш хазяїн. Яка користь від того, що вмру я у башті? Міг би він одержати викуп за полоненого".
Звився отут алдар і звелів:
- Збийте колодки з бранця й приведіть його до мене!
Збили слуги колодки з рук і ніг Урузмага й привели його до алдара.
- Ну, Урузмаг, який викуп пропонуєш мені? Адже в тебе нічого немає?
- Тут, звичайно, немає нічого, - притакнув Урузмаг. - Але якщо родина моя й селище прознають, що старший з роду у полоні, то не пошкодують ніяких багатств. Сам я багатий, та втричі більше дасть за мене селище нартів.
- А все-таки скільки мені дістанеться? – уточнював алдар Чорноморський.
- Добре, я скажу тобі. І якщо до душі такий викуп, то матимеш його. Велику череду приженуть до тебе. Буде в ньому сто разів по сто однорогих биків, сто разів по сто дворогих, сто разів по сто трирогих, сто разів по сто чотирирогих і сто разів по сто п’ятирогих.
Як було не зрадіти алдару, коли почув він про такий викуп! Розвеселився він і згодився:
- Ну, скоріше посилай до свого селища!
- Дай мені людей, щоб послати гінців, - загадав Урузмаг. - Потрібні двоє чоловіків: щоб один мав чорне волосся, а другий - руде. Вони донесуть нартам моє слово й вкажуть шлях сюди.
Алдар наказав, і двоє - один чорноволосий, інший рудий - прийшли до Урузмага. Розповів їм Урузмаг, як їхати до країни нартів, і велів їм:
- Коли приїдете, скажіть нартам, що Урузмаг у полоні в алдара Чорноморського й просить надіслати за нього викуп: сто разів по сто однорогих биків, сто разів по сто дворогих, сто разів по сто трирогих, сто разів по сто чотирирогих і сто разів по сто п’ятирогих. Нехай одного чорного бика й одного бурого поженуть нарти попереду череди. Ці два бики вкажуть їм сюди самий певний шлях. Якщо ж заблукають бики, нехай відрубають голову чорному бикові й повісять її бурому бикові на шию, і тоді він приведе сюди.
Виїхали гінці до Країни нартів. Чи довго, чи недовго вони їхали, але якось увечері доїхали. Нарти сиділи в той час на Нихасі.
- Добрий вам вечір, - привіталися посланці, - нехай буде благодать на вашому Нихасі!
- Нехай буде щасливе ваш життя, дорогі гості! - відгукнулися нарти. - По всьому видно, що прибули ви здалеку. Сонце чи негода привели вас?
- Прибули ми із Країни алдара Чорноморського. Потрапив йому в полон нарт Урузмаг. Жадає алдар наш викуп, Урузмаг згодився й надіслав нас за викупом.
Що й казати, зраділи нарти тому, що живий Урузмаг, і запитали гінців:
- Ваші напасті готові ми сприйняти, дорогі гості. Який викуп вимагає хазяїн ваш від Урузмага?
І передали гінці слова Урузмага:
- Вистеліть викуп: сто разів по сто однорогих биків, сто разів по сто дворогих, сто разів по сто трирогих, сто разів по сто чотирирогих і сто разів по сто п’ятирогих. Нехай одного чорного бика й одного бурого поженуть нарти попереду череди. Ці два бики вкажуть їм сюди самий певний шлях. Якщо ж заблукають бики, нехай відрубають голову чорному бикові й голову повісять її бурому бикові на шию, і тоді він приведе в Країну алдара Чорноморського
Улаштували нарти гостям нічліг, а самі сталі кумекати:
- Де взяти такий викуп?
- У ста по ста биків відрізаємо по рогу, і буде в нас стільки однорогих биків, скільки потрібно.
- Про дворогих і казати нічого - їх легко зібрати.
- Але де знайдемо ми трирогих, чотирирогих і п’ятирогих биків?
- Про таких ми й не чули.
Довго сперечалися нарти, нічого не вирішили й, коли відчули, що нічого не придумають, розсерджені й стривожені пішли до Шатани.
- Слухай, Шатано, надіслав твій старий гінців із Країни алдара Чорноморського й передав, щоб дали ми за нього однорогих, дворогих, трирогих, чотирирогих і п’ятирогих биків. Однорогих биків добути легко, якщо у дворогих відрубати по рогу. Дворогих у нас багато. Але звідки взяти ми трирогих, чотирирогих і п’ятирогих? Адже ми й чути ніколи не чули про таких биків!
Вислухала їх і розсміялася Шатана:
- Ну, бачу я, без цього старого ви всі пропадете. Знову знайшов він для вас не займане ще вами враже лігво, повне здобичі. Він вас кличе туди й указує, яке військо потрібно вам спорядити. Бики однорогі - піше військо, бики дворогі - кіннота, бики трирогі - списники, чотирирогі - кольчужники, а п’ятирогі бики - це вояки, всіма видами зброї споряджені.
- А як розуміти слова: "Відітніть голову бикові чорному й повісьте її на шию бикові бурому"? – не здогадувалися нарти.
- А зазначає це от що: коли виступите ви в похід, то змусьте тих, хто присланий сюди гінцями, указувати вам шлях в Країну алдара Чорноморського. А якщо будуть вони зводити вас зі шляху, то відрубаєте голову чорноволосому й повісьте її на шию рудому, і той приведе вас, куди потрібно.
Швидко узялася за діло нартська молодь, у три дні спорядили вони могутнє військо. Веліли вони гінцям вести їх до Країни алдара Чорноморського. Догадалися гінці, що з недобрими намірами йде до них у країну грізне нартське військо, і, коли відійшли далеко від Країни нартів, стали хитрувати гінці: то в один бік ідуть, то в інший, хочуть завести до згуби нартське військо.
А чорноволосий намагався сповістити алдара про небезпеку. То нартські воїни відрубали чорноволосому голову й повісили її на шию рудому. Злякався рудий і вів нартів правильним шляхом.
Урузмаг розрахував час підходу нартського війська, і сказав у цей день алдару:
- Йдемо подивимося з вершини, чи не женуть нарти череди, щоб викупити мене.
Піднялися вони на башту й бачать: далеко, там, де степ сходиться з небом, чорніє щось, немов грозова хмара. Зрозумів Урузмаг: йде нартське військо, і запевнив алдара:
- От бачиш, женуть викуп за мене. Вишли назустріч погоничам своїх воїнів, особливо вправних в ратоборстві, нехай вони допоможуть гнати таку велику череду. Та вели, щоб не брали із собою зброї - крім батогів і палиць там ніщо не знадобиться. Бо в нашої худоби скажена вдача: побачить зброю - кинеться врізнобіч, розбіжиться, й нічого тобі не дістанеться. Тоді вже на мене не нарікай.
Скільки було людей у алдара, усіх послав він назустріч нартському війську і під страхом смерті заборонив своїм людям брати щось, крім батогів і палиць.
Зустріли нарти людей алдара й нищать їх. Хмарою знялася пилюка над степом. Спостерігають алдар і Урузмаг з вершини вежі й алдар питає:
- Що за хмара, густа мов дим, здійнялася над степом?
- Дебелу худобу женуть на викуп, - запевняв Урузмаг. – Це випари їхнього подиху й пил, здійнятий копитами.
- Не здається тобі, що шум бою доноситься сюди? – стурбувався алдар.
- Коли йде велика худоба, тупіт копит його й мукання схожі на шум бою, - мудрував Урузмаг.
Тим часом нартське військо здолало вояків алдара Чорноморського. Повік-віків не бачено такого побоїща!
А Урузмаг побачив, що вдався його хитромудрий задум й з усієї сили вдарив у лице алдара Чорноморського:
- Ти нарта Урузмага хотів згубити? Дивися додолу: винищили нарти твоїх вояків, мов собак
Схопив Урузмаг алдара Чорноморського за край одягу і скинув його з башти.
Побачили нарти, що живий старий Урузмаг і зраділи. І під’юдив Урузмаг:
- Бачу, що без старої моєї голови навіть ворона потягне вас до свого гнізда.
Багато худоби здобули нарти в Країні алдара Чорноморського. Чимало добра привезли вони до Країни нартів. По справедливості поділили вони здобич між трьома нартськими родами, жодного нарта не зневажили.
Впродовж року різали вони худобу алдара Чорноморського, рік бенкетували та поминали загиблих нартів.
І в старості допомагав нартам мудрий Урузмаг.




НАРОДЖЕНННЯ Й ГАРТУВАННЯ СОСУРА

На березі повноводної ріки прала Шатана білизну. Дивилася вона, дивилася на прозору воду ріки і захотілося їй скупатися. Закінчила прання, роздяглася й увійшла у воду.
А на іншому березі пас череду молодий пастух. Гарна була Шатана, сонцем полискувало її біле тіло. Побачив пастух Шатану, і такою пристрастю спалахнув, що волів піти до неї через річку.
Але володіла Шатана таємною силою, повернула на себе потік, і вода вкрила її. А пастух у знемозі опустився на камінь. Шатана завважила це, примітила камінь і почала лічити дні.
У свій час привела Шатана на берег річки небесного коваля Курдалагона й мовила йому:
1 Присягни, що нікому не відкриєш, про що тобі сповіщу.
Заприсягся Курдалагон, і тоді Шатана попросила його розбити своїм важким молотом камінь. Вдарив молотом Курдалагон, тріснув камінь - і вийняли відтіля новонародженого. Дала йому Шатана ім'я Сосур, що означає "з пустого каменю".
До себе додому принесла хлопчика Шатана й стала його плекати.
Підріс Сосур і якось дорікнув Шатану:
- Наїдками, що даєте мені, краще годуйте собаку: він хоч поріг ваш буде стерегти.
Але не зрозуміла Шатана його слів.
Чи багато пройшло з того часу - хтозна! - та Сосур знову засмутив Шатану:
- Тією їжею, що даєте мені, краще годуйте собаку: він хоч поріг ваш буде стерегти.
- Що це ти таке кажеш? – здивувалася Шатана.
- Якщо хочете, щоб виріс я гідним чоловіком, то віддайте Курдалагону, нехай загартує він мене в молоці вовчиці.
У той час нарти з небожителями їли й пили за одним столом. Запросила Шатана до себе додому Курдалагона й він швидко з'явився на заклик. Розповіла Шатана про вимогу Сосура. Почав Курдалагон довбати зі стовбура великого дерева ночви, у яких міг би поміститися Сосур.
А Сирдон, син Гетага, якого недарма кличуть лихом для нартів, наперед подумав про все і, пробігши мимо, бовкнув:
- Очікують вас страждання, нартські люди! Ви тільки гляньте, що він робить! Знає, для кого готовить ночви, а довбає їх на чотири пальці довшими.
Збився з рахунку Курдалагон і зробив ночви на чотири пальці коротшими, ніж потрібно.
- Тепер і загартувати можна хлопчика, - сповістив Курдалагон Шатану, - Приготуй дубового вугілля сто мішків і добудь сто бурдюків молока вовчиці.
Без напруги запасла Шатана сто мішків дубового вугілля, але не могла додуматися, звідки дістати їй стільки молока вовчиці.
Думала вона, міркувала й звернулася за допомогою до Урузмага:
- Потрібно мені сто бурдюків молока вовчиці.
- Скажи мені, як дістати його, і я роздобуду, - згодився Урузмаг.
- Я скажу тобі. Там, де сходяться сім шляхів, побудуй намет. Найсмачніші страви буду я посилати тобі туди, а ти пригощай всіх подорожніх і в кожного запитуй, як добути молока вовчиці.
Так і зробив Урузмаг. На роздоріжжі семи шляхів поставив намет, і Шатана надсилає йому найсмачніші страви. І кожного подорожнього щедро пригощає Урузмаг. Дякували люди Урузмага, але коли запитував він, де б дістати молоко вовчиці, то дивувалися гості й думали, що хазяїн збожеволів.
Час іде. Сидить Урузмаг у своєму наметі на роздоріжжі семи доріг і нічого не може довідатися. Біжить повз нього прародич усіх собак - Силам. Голодний він був тоді. Покликав його Урузмаг і нагодував досхочу.
- Що ти тут робиш? - запитав Силам.
- Хочу я взнати, де дістати вовчого молока, - зітхнув Урузмаг. - От і сиджу тут, на роздоріжжі семи шляхів.
- Протягом тижня годуй мене досита тим, що забагну, і роздобуду я тобі вовчого молока, - пообіцяв собака.
Погодився Урузмаг і посилав до Шатани за усілякими стравами, яких тільки не вимагав собака.
- Отепер знайшла я те, що шукала, - вирішила Шатана. І якої би страви не просив Урузмаг для собаки, усе готувала й надсилала йому Шатана.
Так протягом тижня частував Урузмаг собаку, і тоді порадив йому Силам:
- А тепер побудуй високий загін з міцною огорожею.
Виплів Урузмаг міцні тини й побудував з них високий загін. Побіг собака в ліс, і зграю за зграєю заганяв у загорожу лютих вовчиць. Далеко було чутно, як виють вони, гарчать і гризуться в загорожі.
- Отепер можеш їх доїти, - сповістив Урузмагу собака Силама.
- Легко сказати - подоїти... - знітився Урузмаг. - Адже вони розтерзають мене.
Тоді вскочив Силам у загорожу, вхопив одну з вовчиць за кошлатий зашийок і підтягнув її до Урузмага.
Видоїв Уризмаг вовчицю, і Силам відпустив її на волю.
Так одну за іншою видоїли всіх вовчиць. Сто бурдюків наповнилося вовчим молоком.
На дно глибокого яру поклали Сосура, вугіллям засипали його й, поставивши сто міхів на одному кінці яру, стали ними дути, доки червоно розжарилося вугілля. Тоді запитала в Курдалагона Шатана:
- Подивися на хлопчика. Чи не посміхається він?
Подивився Курдалагон на Сосура, але хлопчик лежав спокійно, і посмішки не було на його личку. І тоді ще сильніше веліла надимати міхи Шатана. Так пройшло багато часу.
Знову Курдалагон подивився на хлопчика й помітив: рум'яніє хлопчик, і посмішка з'явилася на його обличчі.
І тоді зі ста бурдюків злили вовче молоко й наповнили ним ночви. З палаючого вугілля вихопив Курдалагон розжареного Сосура й кинув його в молоко. Засичало й у білу пару згорнулося молоко - загартувався Сосур.
Але зробив і Сирдон злу свою справу: на чотири пальці виявилися коротшими ночви. Не міг Сосур випрямитися в них на весь зріст; зігнув він коліна, і вовче молоко не покрило їх.
У щирий булат перетворилося все тіло Сосура, але незагартованими, м'якими залишилися його коліна, кривоногим він став, коли почав ходити.


ЧИМ НЕБОЖИТЕЛІ ОБДАРУВАЛИ СОСУРА

Захотів небесний Саф, хазяїн небес, покровитель дому й благоденства, влаштувати бенкет небожителям. Покликав він Астирджі, покровителя звитяжців та подорожан, запросив володаря громів Уацила і одноокого Афсата, володаря благородних звірів, а також Фалара, володаря коней, овець й усілякої домашньої худоби. Запрошені були на бенкет володар вітрів суворий Галагон, і владика вод Донбатир, і небесний коваль Курдалагон
У світлих хоромах Сафа накриті столи, небожителі п'ють із турячих рогів солодке чорне пиво, а молодий нарт Сосур прислуговує їм.
Почали небожителі мовити:
- Сафе, у вихованця твого Сосура кров Ахсартага струменіє в жилах. І підхопив небесний Саф:
- Численний і славний рід Ахсартага. Нічого на світі не боїться і сповнений жагою бою.
І тоді Астирджі, покровитель відважних чоловіків, підняв заздоровницю Сосуру. Сказав про нього хвальне слово, а закінчив так:
- Дарую я нарту Сосуру меч мій, фаринк - той, що на такому ж бенкеті подарував мені небесний коваль Курдалагон.
До самого дна випив Астирджі великий турячий ріг. А слідом за ним на здоров'я Сосура випив Афсат - володар родовитих диких звірів.
Від душі подякував небожителю молодий Сосур:
- Всі родовиті звірі в горах і долах перебувають під твоїм високим доглядом, Афсате. Строго стережеш ти їх, не підпускаєш до них близько нас, убогих земних людей.
Слово за людей замовив сам небесний Саф:
- Багато в тебе звірів, Афсате, та даремно никає ущелинами. Не будь же скупим, Афсате, не жадуй і дай людям частку свого багатства. А люди ніколи тобі цього не забудуть.
- Згода! - відповів володар родовитих звірів. - Частину худоби своєї, що ходить лісами й долами, віддаю я нартам. Але й від них жадаю дарунка: нехай мисливець, збираючись на полювання, захопить із собою з дому три коржі, й на перевалі ними згадає про мене. А потім, коли на Чорній горі вполює він звіра, нехай праву литку збереже і віддасть її першому зустрічному подорожньому.
І добрий Фалар, якому підвладні коні, вівці й дрібна худоба, підняв заздоровницю Сосуру й побажав:
- Щоб сірі вовки не занадто розбійничали у твоїх чередах, я навчу тебе, нарт Сосур, приговорам. Коли твоя худоба буде на пасовищі і нападуть на неї вовки, скажи ці слова - і мерщій прийду я на захист твоїх отар, і жодної вівці не посміє задерти сірий вовк.
Великий турячий ріг підняв за здоров'я Сосура володар громів Уацил.
І Сосур, за звичаєм нартів, дякував йому і клопотав:
- У тебе, володарю громів, прошу я для земних людей лише один дарунок. Чув я, що хлібні зерна зберігаєш ти у своїй сумці. Не пожалкуй їх для людей, що живуть на землі, і повік вони будуть вдячні.
- Нехай буде так, - велів Уацил. - Ви отримаєте ці зерна. Навесні, як почне зігріватися земля, ви будете їх сіяти на південних схилах гір і пагорбів. І тими зернами, що зберете восени, будете харчуватися весь рік.
А коли небесний коваль Курдалагон підняв турячий ріг за здоров'я Сосура, то сам Саф, хазяїн небес, звернувся до нього й попросив подарунка для Сосура.
- О, Курдалагоне! – урочисто почав Саф. - З ранку до вечора й ночі підряд б'єш ти по своєму ковадлу й не даєш нам зімкнути очей. Але тільки мечі куєш ти для бою та в булат гартуєш людей.
- Я зрозумів тебе, мудрий Сафе, - згодився Курдалагон. - Я зрозумів, навіщо ти покликав нас на цей бенкет. Ти хочеш, щоб ми обдарували улюблених тобою земних людей. Добре, нехай буде так. У кузні я виготовлю плуг для нартів, і кожної весни вони зможуть орати свої поля.
Подякував йому Сосур:
- О, Курдалагоне, небесний ковалю, щовесни будемо ми варити солодке пиво й на ріллях своїх будемо славити твоє ім'я!
І звернувся Сосур до володаря вітрів Галагона:
- О, суворий Галагоне! Ми не чекаємо від тебе подарунків, тільки не насилай на нас свої заметілі й буревії.
- Багато чого ти хочеш, нащадок нартів. Якби навіть я й дав тобі таке слово, то однаково не зможу його стримати. Але і я хочу сьогодні обдарувати тебе. Коли восени будете ви віяти зерно на току, то нашлю я вітер, віднесе він полову, і залишиться вам чисте дорогоцінне зерно.
- От за це спасибі, Галагоне. І я даю тобі обіцянку, нартське слово, що останню лопату зерна кожного врожаю ми віддаватимемо тобі.
За здоров'я нарта Сосура останнім пив володар вод Донбатир.
І, за звичаєм нартів, від душі подякував йому Сосур і попросив :
- Донбатире, володарю вод! Ми знаємо, який ти могутній, зроби ж і ти якийсь дарунок хоробрим нартам.
- Нащадку нартів, - звелів Донбетир, - відтепер нехай нарти будують млини на моїх жвавих водах, а я доручу прудким моїм дочкам, щоб вони вдень і вночі крутили у воді колеса млинів. Це мій подарунок земним людям.
Подякував Саф своїх гостей за всі дари й провів їх по домівках.


СОСУР ШУКАЄ ДУЖЧОГО

Зібралася якось нартська молодь на рівнині Зилахар. Спочатку завели кружляння у симді – улюбленому спільному танці. Вирізнявся Сосур у симді, ніхто не зміг танцювати краще за нього. Добре він кресав на землі, але удвічі краще витанцьовував на плечах у нартських юнаків.
Після симду стали змагатися в стрільбі з лука. Чимало було влучних стрільців серед нартських юнаків, але Сосур знову переміг. Його стріли завжди попадали в ціль.
Неподалік, на березі повноводної й широкої річки, паслася череда биків.
- Ану, випробуймо також і силу свою, - забаглося нартським юнакам.
Вибрав кожний по молодому бику й, схопивши його за роги, силувався перекинути через потік, та нікому це не вдалося. А Сосур вибрав найбільшого бика у череді, взяв його за роги, розмахнувся - і гримнувся бик на іншому березі річки.
Потім молоді нарти пішли на майдан Ігрищ й знову-таки у всіх змаганнях переміг Сосур. Дивувалися люди силі Сосура й казали, що немає на землі дужчого чоловіка.
- У Країні нартів, напевно, немає такого чоловіка, що міг би зі мною помірятися силою, - думав Сосур, повернувшись додому після змагань .- Доведеться мені вирушити в інші краї й пошукати там силу, що сильніша за мою.
Рушив Сосур у дорогу. Чи довго, чи недовго збігло часу, але ось досяг він берега великої річки.*
- Йтиму берегом, - міркував Сосур. - Може, й зустріну когось.
Пішов Сосур униз за течією. Раптом бачить: іде йому назустріч рибалка. Вудлищем рибалці служить стовбур чималого дерева, а замість хробака - доросла вівця насаджена на гачок.
- Гарного улову, - побажав Сосур.
- Будь здоровим, подорожній, - привітався рибалка. – Звідки й куди прямуєш?
- Шукаю чоловіка, з яким міг би помірятися силою, - мовив Сосур, - але, мабуть, не зустріну нікого, дужчого за тебе.
- Не така вже й велика в мене сила, - посміхнувся рибалка. - Йди-но далі, по річці. Там вудить рибу старший мій брат, він дужчий за мене.
Рушив Сосур далі, униз річкою. Іде й бачить: сидить на березі річки рибалка, вудлищем йому - велике дерево, а на гачку настромлена туша корови.
- Гарного улову, - привітався Сосур з рибалкою.
- Будь здоровим, госте, - побажав йому рибалка. – Звідки ти узявся? Кого шукаєш?
- Я шукаю чоловіка, з яким міг би помірятися силою, але бачу, що не зустріну нікого дужчого, ніж ти.
- Не така вже й велика моя сила, - відповів йому рибалка. - Пройди вниз за течією: там старший мій брат ловить рибу, він дужчий за мене. Пішов Сосур далі, і побачив ще одного рибалку. Вудлищем йому служить величезне дерево, і туша бика висне на гачку.
- Будь у радості, - побажав Сосур.
- У здоров'ї до нас прибувай, госте, - привітав його рибалка. – Звідки ти, добрий чоловіче?
- Я прихильник сили, розшукую чоловіка, з яким міг би помірятися, - сказав йому Сосур. - Але бачу, що не зустріну чоловіка, дужчого за тебе.
- Ну що ж,- сказав рибалка. - Бачиш ген той ярок? Іди до нього понад берегом, незабаром ми теж туди прийдемо, і ти покажеш нам свою силу.
Пішов Сосур бережком річки й прийшов до якоїсь будівлі. Переступив поріг Сосур і бачить: сидить біля вогнища жінка, і така вона велика, що між зубами її ластівка звила гніздо.
- Нехай буде добрим твій день, матінко, - привітався Сосур.
- Не назвав би ти мене матінкою, я б кров'ю твоєю змила іржу з моїх зубів, - відгукнулася жінка. - Але тепер ти мій гість і будь здоровим. Звідки ти йдеш і чого шукаєш?
- Із Країни нартів іду я, - повідав Сосур. - Шукаю силу, що дужча за мою. У нашій країні я всіх здолав і пішов по світу шукати чоловіка, з яким міг би помірятися силою.
- Ой, ой!.. Забудь про це. Сини мої зараз ловлять рибу. Та якщо ввечері, повернувшись додому, вони застануть тебе тут, то з'їдять й навіть кісточок не залишать. Ось на, поїж, перепочинь, а я покумекаю, як би мені захистити тебе від моїх синів!
Швидко внесла вона круглий фінг, столик триногий, їжею заставлений. Але чи до їства Сосуру?
Підняла жінка величезне сито, що лежало догори дном, і сховала під ним Сосура. Кілька разів намагався Сосур підняти це сито, але навіть поворухнути його не зміг.
Увечері три брати повернулися додому й веліли матері:
- Ми сьогодні надіслали сюди чванливу гірську людинку! Подай-но її нам, і ми кров'ю помиємо свої зуби. Давно не доводилося нам куштувати людського м'яса.
- Вам треба поїсти чогось ситнішого, - порадила їм мати. - Людинка нікуди не дінеться: чоловічок отут, під ситом, і нехай залишиться вам на сніданок.
Мати нагодувала синів вечерею й уклала спати. Коли ж вони заснули, вона випустила Сосура з-під сита, віднесла його до дверей, показала йому дорогу й сказала:
- Біжи щосили. Тільки твої ноги можуть урятувати тебе, більше тобі нема на що сподіватися, бо зранку вони поженуться за тобою. В одного з них нюх, як у вовка, другий перестрибує зразу по три яри, а в третього крила сокола.
Коли прокинулися ранком велети й мати сказала, що гість утік, кинулися вони в погоню. Мов заєць, біжить від них Сосур, - що ж йому ще робити? Раптом бачить величезну ріллю. Оре її вайг одноокий і однорукий: плуг перед собою штовхає, на попереку висить мішок із зерном, борона до ноги прив'язана, - він і плужить, і засіває, і борону за собою волочить. Добіг до вайга-орача Сосур.
- Ой, ай!.. - йойкає Сосур. - Тобі припоручаю себе на землі й на тому світі. Якщо тільки наздоженуть вони мене, пропав я.
- Якби ти доручив себе навіть Богу, він не зробив би для тебе більше, ніж я,- запевнив вайг.
Кинув він Сосура до себе в рот і сховав його під язиком.
Тим часом брати-людожери досягли вайга-орача і розпитують:
- Чи не пробігала тут наша гірська пташина?
- Не бачив я ніякої гірської пташки, - відмовив вайг. - Ніколи мені зайве базікання. Дайте мені спокій .
- Швидше віддай маленького чоловічка, бо буде тобі погано! – насідали на нього брати.
- Ішли б ви своєю дорогою. Нічого не дочекаєтеся від мене, - порадив їм знову вайг.
Отут наскочили на нього брати з бійкою.
- Тепер лише на себе нарікайте, - познущався вайг, схопив всіх трьох своєю єдиною рукою, кинув на землю й сів зверху на них.
Виплюнув він Сосура з-під язика й наказав:
- На нозі в мене росте волосина. Вирви її, і я зв'яжу нею цих трьох невгамовних.
Схопив Сосур волосину, тягне-потягне, а вирвати не може. Мов мотузок тричі намотав Сосур цю волосину навколо свого попереку, рвонувся всією своєю вагою й все-таки не зміг вирвати.
- Мечем її відрубай, - підказав вайг.
Дістав Сосур свій меч і, тримаючи однією рукою волосину, рубонув її мечем. Стало лезо меча не гострішим тупого краю ножа, а волосина так і зосталася цілісінька. Тоді однорукий вайг притиснув коліном трьох розбишак, вирвав свою волосину й міцно зв'язав нею братів. Зрозуміли брати, що остаточно переможені, і заблагали:
- Нічого нам не треба, тільки звільни нас.
Розв’язав їх однорукий і відпустив додому. А в Сосура поцікавився:
- Де мандрував ти? Чого шукаєш і чому один рушив у похід?
- Я нарт Сосур. Випробовувала якось наша молодь свою силу: кидали ми через широку ріку молодих биків. Та це тільки мені вдалося. Після того загордився я й рушив у чужі краї пошукати: на кому би свою силу випробувати. Ти бачив, як повелося мені. Дякую тобі! Якби не ти, не повернувся б я більше на нартську землю.
- У нашій країні, Сосур, будь-яка місячна дитина може перекинути через широку річку найбільшого бика, та ми не хвалимося так своєю силою, як ти. От послухай, що одного разу відбулося зі мною.
Я молодший із семи братів. Батько наш у ті далекі часи ще був здоровий, мов олень. Одного разу ми вирушили в похід. Кілька днів блукали чужими краями, але нічого не здобули. І от якось пополудні хмаринки наповзли на небо, пішов дощ, і стали ми пошукувати, де б сховатися від грози. Побачили печеру. Нас було восьмеро чоловіків і ми вільно в ній розмістилися. Через якийсь час побачили, що повз печеру жене вівчар свої отари. Бешкетний цап підбіг до нашої схованки й став об неї тертися. І такий був великий цей цап, що печера захиталася навсібіч, мов колиска, і тоді зрозуміли ми, що за печеру вважали кінський череп.
- Геть, геть! - загорланив пастух на цапа. Але той не послухався й не пішов із чередою. Розсердився вівчар і шулікою кинувся на нього. Цап дременув геть, а вівчар встромив ціпок в очницю кінського черепа, у якому ми сиділи, розмахнувся й кинув череп навздогін цапові. Влучно кинув - ударився череп об роги розбишакуватого цапа й розбився. І всі, хто був усередині, - коні й люди, - посипалися врізнобіч. А як же інакше могло трапитися?
Побачив нас пастух, кинувся і вбив батька й шістьох братів. У мене встиг він вирвати тільки руку, а потім повернувся до своєї худоби. Коли штрикнув він ціпком в очницю черепа, зачепив він моє око, й воно витекло. Бачиш, які діла бувають на світі!
З того часу я ніколи й ні з ким не прагну помірятися силою.
І вам, хто любить мене й кого я люблю, прорікаю: ніколи не шукайте сили, дужчої за власну.
Вертайся додому, моє сонечко, і ніколи не кажи більше, що немає на світі людини сильнішої за тебе.
Розійшлися вони, однорукий - у своє селище, а нарт Сосур повернувся додому.

СОСУР І ГУМСЬКА ЛЮДИНА

Пішов якось Сосур на полювання. Тільки одного зайця пощастило йому вполювати. Зняв з нього Сосур шкурку, тушку заячу розділив на частини, приготував з печінки його шашлик на рожні, а те, що залишилося, загорнув у шкурку й відклав убік . Коли шашлик підсмажився, Сосур перед трапезою промовив звичне:
- Слава Богу! Дай, Боже!
Тільки сказав він це, все заяче м'ясо знову зібралося під шкурку, і заєць ожив. Сплеснув руками Сосур:
- Що за диво! Хто повірить мені, що подібне може трапитися! Я вбив зайця, зняв шкурку, на частини розрізав м'ясо, з печінки його шашлик приготував - і раптом заєць ожив!
- Це ще не диво, диво ти побачиш за Гумським перевалом, - втікаючи, запевнив заєць.
- Будь-що я повинен побачити диво, ще чудовіше, ніж те, що зараз трапилося, - вирішив Сосур і повернувся додому.
Велів він приготувати собі в дорогу такі харчі, що легко було б нести й смачно їсти, осідлав свого коня й спрямував його в країну Гум.
Через сім перевалів перебрався Сосур, і от перед ним восьмий - Гумський перевал. Помітив він на перевалі слід, пішов по ньому й побачив на галявині оленя. І такий прекрасний був цей олень, що жаль було Сосуру вбивати його.
Варто поворухнутися оленеві, як шерсть на ньому бриніла всілякими звуками й дзвеніла різноголосо.
Від пагорбка до пагорбка, від травинки до травинки підкрадався Сосур до оленя. Наблизившись на політ стріли, він уже прицілився в нього, але не встиг пустити стрілу, як у повітрі просвистіла стріла іншого мисливця. Захитався олень - і покотився із кручі.
- Який пес! Який ішак! Хто посмів застрелити мого оленя? - загорланив Сосур.
Та ніхто не відгукнувся. Спустився Сосур по кривавих слідах в розщелину, і бачить - лежить на каменях вбитий олень, а біля нього стоїть чоловік. А зростом цей чоловік не менший, ніж вежа.
- Це ти вбив мого оленя? - запитав Сосур.
- Так, це я вбив його, - згодився чоловік.
- Олень цей належить мені! - зарозуміло заявив Сосур. - Як же ти посмітив убити його?
- Якщо він був твій, чому ж ти не стріляв у нього раніше за мене? - поцікавився чоловік. - Я такий же мисливець, як ти, і полюю у своїй країні, у Гумській ущелині. Чому ти кричиш і навіщо лаєш мене?
- А ти хто? – розпитував Сосур.
- Я із країни Гум. А сам ти хто й звідки прийшов?
- Я Сосур, нартська людина.
- Нартський чоловіче, - розважив чоловік із країни Гум, - Бог нам дав обом разом цього оленя. Давай-но підійдемо й знімемо з нього шкуру.
На цьому суперечка скінчилася, і вони разом стали знімати шкуру з оленя. І коли зняли шкуру, простягнув гумський чоловік Сосуру свій ніж і запропонував:
- Нартський чоловіче, поділи оленя за своїм звичаєм.
- Ти вбив оленя, - мовив Сосур, - тобі й право ділити його.
Розділив гумський чоловік оленя на три частини.
- Одна частина буде моя, інша його, - тривожно думає Сосур. - Третю частину він теж, звичайно, бажає взяти собі. Але якщо йому дістанеться більше, ніж мені, така ганьба для мене буде гіршою за смерть.
Розділив оленя гумський чоловік й звернувся до Сосура:
- Твоє право, нарт Сосур, вибирати першому будь-яку частину.
- Ні, сонце моє, - відмовився Сосур, - ти вбив оленя, тобі першому й вибирати.
Вибрав тоді гумський чоловік одну частку й розважив:
- Це буде твоя частка, Сосур. - І, указавши на другу частку, він додав: - Ти прийшов здалеку, і тому ця частка теж тобі від мене, як гостеві. Ну, а третя частка - моя.
Засмажили вони шашлик, почастувалися на славу. Потім кожний забрав свою частку, і стали вони збиратися в дорогу. І мовив гумський мисливець Сосуру:
- Нартський чоловік, вибирай собі подарунок. Чого бажаєш ти? Ось мій меч, ось кінь мій, от мій лук. Вибери собі те, що тобі подобається, і візьми собі, щоб добром згадувати мене в Країні нартів.
Подякував Сосур гумського чоловіка, та від подарунка відмовився. Потиснули вони один одному руки на прощання й сіли на своїх коней.
Гумський чоловік поїхав в країну Гум, а Сосур - у Країну нартів. Але, від'їхавши ще не дуже далеко, подумав Сосур:
- Немає мені щастя! Адже чоловік давав мені подарунок, чому ж я не взяв його? Не скористався я щастям... Як розповім про це в Країні нартів? Повернусь я назад!
Крутонув Сосур свого коня назад й гукнув гумського чоловіка:
- Агов, гумський чоловіче! Зупинися, мені потрібно ще побалакати з тобою!
Гумський чоловік теж повернув свого коня. І знову з'їхалися вони в тому місці, де ділили оленя.
- Чого тобі, нарт Сосур? – вколов його гумський чоловік. - Чи ти забув що?
І Сосур завважив:
- Такий вже народ ми, нарти, що коли нас подарунком вшановують, то відмовляємося ми брати його, а потім жалкуємо: навіщо не взяли?
- А ми такий народ, - відрубав гумський чоловік, - що, коли шанобливо пропонуємо подарунок і його не беруть, ми більше його не даруємо.
Слово за слово - посварилися два чоловіки. Стали пускати вони стріли один в одного. Потім Сосур вихопив меч, а гумський чоловік - шаблю, і почали вони завдавати один одному удари.
По вісімнадцять ран вже мав кожний, безсилі вони були більше битися: один повалився по одну сторону стежки, а інший - по іншу.
До вечора вони відпочивали, а потім сказали один одному:
- Рушимо поки по домівках, залікуємо свої рани, а рівно через рік знову зустрінемося отут.
Важко залізли вони на своїх коней, і Сосур поїхав в Країну нартів, а гумський чоловік почвалав в країну Гум.
Найняли вони лікарів, за рік залікували рани й знову зустрілися на тому ж місці.
Здалеку побачив Сосур чоловіка із країни Гум - і нумо стріляти з лука. Наблизився до нього гумський чоловік й завважив:
- Обоє загинемо, нартський чоловіче! Але ж ми з тобою не кровники, навіщо ми хочемо вбити один одного?
Тоді кинули вони врізнобіч свою зброю, потиснули один одному руки й міцно обійнялися.
- Оскільки ми стали друзями, повинен ти побувати в моєму домі, - запросив гумський чоловік.
Сіли вони на коней і поїхали в гумське селище. Добре почастував гумський чоловік Сосура. Протягом тижня не вставали вони з-за столу.
Коли пройшов цей тиждень і Сосур зібрався додому, подарував йому гумський чоловік свій лук і на додачу ще дав йому шкуру того оленя, через якого вийшла суперечка. А шкура ця була така, що кожна волосина її дзенькала дзвоником, а кожна щетинка сміялася балабончиком. І варто тільки торкнути цю шкуру, як починала вона бриніти чудесними голосами.
Запросив Сосур до себе додому гумського чоловіка. Приїхали вони в Країну нартів, і там, у рідній домівці, радо прийняв його Сосур і пригощав протягом тижня. А коли через тиждень вирішив гумський чоловік повернутися у свою країну, як було не зробити йому подарунок!
І подарував йому Сосур свого коня.
Так стали названими братами Сосур і гумський чоловік.




СОСУР У КРАЇНІ ГУМ

Знову загордився нарт Сосур, що немає нікого на світі сильнішого за нього. І вирішив виїхати на полювання один. Довго блукав він, довго тинявся, але собі на лихо не зустрів у той день ні звіра, ні птаха. Увійшов він у темний ліс. Посеред лісу - галявина, а на ній золотий олень пасеться. Припнув Сосур свого коня до дерева, а сам підкрався до золотого оленя.
Тільки Сосур зібрався пустити стрілу, як підійшов до золотого оленя якийсь юнак, накинув йому на роги шовкову мотузку й повів за собою. Здивувало це Сосура. Скочив він на свого коня й поїхав слідом за невідомим юнаком. А той дійшов до якогось селища.
Наздогнав його Сосур і привітався:
- Добрий вечір, добрий чоловіче! Чи не скажеш, у кого б я міг тут зупинитися?
Юнак відповів йому хетською мовою:
- Зупинитися можеш у мого батька. Але звідки ти й куди прямуєш?
І повідав йому Сосур:
- Я нарт, їду здалеку. Полював і потрапив сюди.
- А батько мій дуже шанує нартів! Він готовий вночі й удень з ними зустрічатися!
Вирушив Сосур за юнаком. Підійшли вони до домівки, і юнак покликав:
- Дадо, дивися, ось нарт перед тобою! Старий тато юнака вийшов з оселі, допоміг Сосуру злізти з коня, обласкав його, запросив у будинок і запитав по-хетськи:
- Хто ти? Кому з нартів доводишся сином?
- Я з роду Ахсартагата, звати мене Сосур.
У старого було три сини, він велів їм:
- Гість наш - дуже дорогий гість. Прийшов час зарізати на честь нього животину. Приведіть когось із череди.
Отут молодший син, той, котрий зустрів Сосура в лісі, доповів:
- Я знайшов на галявині в лісі оленятко, яке зникло вранці. Вистачить нам його чи ні?
Сосур добре розумів по-хетськи й запевнив:
- Ще й лишку зостанеться!
І не допустив, щоб сини старого пішли до череди. Привели золоте оленя, старий зробив над ним обряд - помолився над ним, підніс до чола оленя палаючу скіпку, - тільки після цього дозволив Сосуру зарізати оленя.
А Сосуру дуже хотілося, щоб йому подарували цього оленя живим. Але не насмілився він попросити про це й зарізав оленя.
Коли вечеря була вже готова, накрили фінги - триногі столики - але Сосур ні до чого не доторкнувся. Хазяїн здивувався:
- Що з тобою, нартський чоловіче, чому не їси?
- У нас, нартів, є звичай: навіть із кровниками готові ми розділити трапезу, але повинні знати, з ким сідаємо за стіл. Ви мені робите більшу честь, прислужуєте мені, але я не знаю, хто ви. Старий тато відповів йому:
- Я гумський чоловік. Маю трьох синів. Ми в житті своєму ніколи нікого не кривдили. З усіма живемо у мирі й дружбі. Хто поділяє наші добрі наміри, тому ми допомагаємо, а тим, хто робить нам зло, відповідаємо тим же й навіть ще гіршим.
Нічого не відповів на ці слова Сосур і повечеряв. Отак він побратався з хазяями.
Потім Сосуру послали, і він приліг. Шкура, знята із золотого оленя, висіли обіч. Варто було зітхнути вітерцю - і відразу волосини на шкурі золотого оленя починали бриніти різними голосами й дзенькати мов балабончики.
Сосур був дуже вражений, і сон покинув його.
- От якби мені подарували оленячу шкуру, привіз би я цю дивовижу в селище нартів... - так розмірковував він уночі.
Під ранок, ледве розвиднялося, гумський тато підійшов до ложа Сосура й мовив:
- Я розіслав своїх синів: одного - за табуном коней, другого - за чередою рогатої худоби, а третього - до овечих отар. Надається тобі право повести із собою табун, череду й отару, а також пастухів і чабанів. Адже повинен я показати нартам свої статки!
Сосур вдвох із старим вийшов у степ подивитися на дарунок хазяїна. Коли побачив, які гарні коні, вівці й рогата худоба, зняв Сосур шапку й сердечно подякував старого:
- Нехай худоба зостанеться вам на здоров'я. Нічого я не візьму із цих багатств. Ви й так добре мене приймали. І наказав старий молодшому синові по-хетськи:
- Треба провести гостя за межі нашої землі. Влови собі коня, синку.
Юнак погнався за табуном, але упіймати йому вдалося тільки лоша, яке було все у корості. Прудкі добрі коні розбіглися.
Коли повернулися до оселі старий, сини його й Сосур, сніданок був накритий. Поїли, розпрощалися і вийшли у двір. Сосур побачив поруч із своїм конем вкрите коростою лоша, похитав головою й стривожився:
- Хіба зможе це лоша встигнути за моїм конем? Як ми досягнемо рубежів їхньої країни?
Сіли гість та юнак на коней. Ще раз попрощався Сосур з хазяями й відбув. Сосур поїхав спереду, а юнак - за ним слідом. Коли вони опинилися в глибині дрімучого лісу, кінь Сосура став слабшати й збиватися з кроку, а лоша все вперед пнеться. Тоді юнак запропонував:
- Звичайно, не личить мені їхати попереду старшого, та краще пусти мене вперед. Ніхто нас не бачить, а дорогу я знаю краще. А ти - тримайся за мною.
Сосур дозволив йому виїхати вперед. Паршивий коник юнака так і норовить іти по самій хащі, груддю повергає вікові дерева. Їхав за ним Сосур, і стало йому образливо. Проїхавши трохи, запитав він у юнака:
- Чому б тобі не скерувати свого коника їхати тудою, де ліс рідший?
Юнак зауважив:
- Тоді він занадто випередить тебе, і твій кінь від нього відстане.
Доїхали вони до межі країн. Зіскочив юнак з коня й почав туди-сюди водити його. Тим часом наздогнав його Сосур і кинув:
- Авжеж, вимотав ти мого коня. Але не здумай і далі мене вести, тепер я поїду попереду.
Юнак мовив Сосуру:
- Щасливої дороги, Сосур. За межу їхати мені не можна!
- Давай поміняємося кіньми, - попросив Сосур юнака. Образили юнака ці слова, й спалахнув він:
- Та що ти, Сосур! Адже батько мій пропонував тобі табуни коней разом з табунщиками. Чому ти не взяв їх? Це лоша найгірше, і я не обміняю його. Бо якщо зроблю так, як ти просиш, удома мені гумські люди скажуть: "Гей ти, у тебе нарт коня відібрав". Ганьба мені буде!
У відповідь на це Сосур поклав руку на руків'я меча й сказав з погрозою:
- Скоріше залиш коня й сідай на мого, бо вб'ю!
У відповідь на ці слова вихопив юнак меч, і почали вони битися.
Проте ніхто не переміг.
До полудня ратоборствували, а потім розійшлися вони відпочити.
- Тепер я зрозумів, який ти, - дорікнув Сосур. - Їдь поки своєю дорогою, а в гідності один одного ми ще впевнимося.
Роз'їхалися вони, обоє зранені, у протилежні боки. Повернувся юнак додому весь скривавлений. Побачив його тато й стривожився:
- Що з тобою, син?
- Ну й гарно ж повівся гість! Хотів помінятися зі мною конем, а я вважав це ганьбою для себе. От ми й покремсали один одного. Дванадцять разів поранений він, дванадцять разів - я. Та пізніше повинні ще зустрітися, так ми домовилися.
- А чому ти напав на нього? Ударити гостя - це ганьба!
- Але розсварилися ми з того боку межі, дадо.
- Ну тоді нічого, видужуй поки, а там подивимося. Може бути, замість свари дружба між вами назріє.
Не показувався Сосур ні нартам, ні чинтам, поки зовсім не зміцнів. Видужав, сів на коня й вирушив на гумські рубежі. Цього ж дня туди прибув й гумський юнак. Посміхнувся йому Сосур і запропонував:
- Ну, давай миритися. Силу один одного ми вже спробували. Замість того, щоб робити один одному лихо, будемо друзями.
- Я не вірю тобі більше, Сосур, - дорікнув гумський юнак. - Тобі вірити не можна. І не підходь до мене близько.
Тоді Сосур вийняв свій меч і поклав його на луку сідла. Кинув на землю свій щит, а сагайдак підв'язав за сідлом. Сам же, беззбройний, підійшов до юнака, взяв його за руку й наполіг:
- Не будемо випробовувати більше один одного силою, краще випробуємо один одного життям.
І отут юнак повірив Сосуру й ні словом не заперечив. Присягли вони землею й разом поїхали в дім батька юнака.
Зіскочив юнак зі свого коня, а Сосур не злазить. Вийшов до нього тато юнака:
- Прошу тебе, Сосур, зійди з коня, - сказав він. - Адже ти наш гість. Чому не заходиш у дім? Залишайся!
Сосур завважив:
- Ми із твоїм сином випробували один одного в силі, і ніхто з нас не зборов іншого. А тепер повинні випробуватися життям. Підкажи нам, де є земля, де нарти ще не бували, аби ми показали там свою силу.
Гумський тато пояснив:
- Немає такої незвіданої землі, де б не побували нарти, куди б не ходили вони походами. Знаю тільки, що пасеться на горі Ахоха череда, що належить трьом улюбленим Богом братам, але нікому ще не вдавалося здолати їхнього пастуха.
- Отакого я й шукаю, щоб на ньому випробувати свої сили!
Старий посміхнувся:
- Його можна тільки розумом перемогти, наглою силою ніхто його не здолає. Але заходьте в оселю, дам вам пораду.
Юнак і Сосур увійшли в дім. Там тато їм повідав:
- Дочка моя дуже гарна. Нехай одягне вона плаття із кращого шовку, візьме із собою два струнних фандира; на одному буде грати руками, на іншому - ногами. Візьміть дівчину із собою на гору Ахоха. Там увійдіть у житло того пастуха, про якого я згадував, у той час коли він буде з отарами й чередами на пасовищі. У кімнаті з є крісло зі слонової кості. Посадіть дівчину в це крісло, поставте перед нею струнні фандири, і нехай вона заграє на них. Самі станьте по обидва боки дверей. Увечері повернеться пастух з пасовища. Нечасто бачить він жінок і тому, коли ввійде в дім і побачить там дівчину, зомліє. Отут будьте напоготові, прив'яжіть пастуха до стовпа, встановленого посередині дому, а потім йдіть відганяти собі череду трьох улюблених Богом братів.
Сосур і юнак вчинили так, як навчив їх старий.
Повернувшись, пастух відчинив двері, і побачив дівчину в кріслі зі слонової кості, і почув, як грає вона на фандирах. Дівчина посміхнулася пастухові, і такої сили любовне почуття розбурхала в ньому, що він зомлів .
Сосур і юнак прив'язали пастуха до середнього стовпа будинку. Зарізали барана, зварили його й відразу сіли трапезувати. А коли отямився пастух, вони пригощали його найсмачнішими куснями, але він не взяв у них жодного. Наприкінці вечері, коли Сосур підніс йому частину ноги, пастух зубами вирвав зі стегна альчик, кісточку для гри. Спромігся прилаштувати альчик собі на чоло й з такою силою підкинув, що полетів цей альчик у домівку трьох улюблених Богом братів. А вони сиділи в цей час за вечерею, і альчик упав біля них увігнутим боком догори.
А коли пастух підкинув альчик, гумський юнак сказав Сосуру:
- Нехай будеш безгрішним, Сосур! Той альчик полетів вісником тривоги до хазяїв черід - до трьох дружних братів. Не будемо ж гаятися й поженемо скоріше череди!
Погнали вони отари й череди і до світанку майже досягли широкого степу. Дівчина, дочка старого, звичайно, була з ними.
А три улюблених Богом брати кинулися в погоню. Спочатку вони заїхали до пастуха, розв'язали його, і вчотирьох погналися за Сосуром і гумським юнаком.
Біля самого степу, коли брати вже майже наздогнали кривдників, ублагав Сосур:
- О, захисник нічних походів Астирджі! Допоможи нам!
Астирджі почув молитву Сосура, скочив на свого триногого коня й закружляв над степом, яким гнали украдені отари й череди. А потім скинув свій гребінець - і за юнаком й Сосуром миттю виросла темна, непролазна хаща. Поки погоня пробиралася крізь нетрі, Сосур і юнак з отарами й чередами були вже далеко попереду.
Та пізніше знову погоня майже наздогнала втікачів.
Покружляв Астирджі над ними вдруге, скинув позаду Сосура й гумського юнака чорні камінці - і виросли з камінців скелясті гори. Доки пробралася погоня через стрімкі гори, далеко вперед сягнули Сосур і юнак з отарами й чередами.
Опустився Астирджі на землю між погонею й тими, хто жене худобу, і звернувся до трьох улюблених Богом братів і пастуха:
- Зупиніться поки тут, я запитаю у недругів ваших, чому погнали вони вашу худобу.
Погоня зупинилася, Астирджі під'їхав до Сосура й гумського юнака й поцікавився:
- Чию худобу ви женете?
Ті відповіли:
- Ми женемо отари й череди трьох Богу любих братів!
- Отож, дивіться, вони вже вас наздогнали. Що ви тепер будете робити? Хочете, я вас помирю?
- Що може бути краще цього? Ми згодні!
- А чия це дівчина? Певне, ви її теж викрали? - допитувався Астирджі.
- Ні, це моя сестра, - відповів гумський юнак.
Тоді Астирджі повернувся до власників отар і черід й посміхнувся їм:
- Ці чоловіки женуть худобу, яку їм дали викупом за наречену. Вони - не наглі злодії!
Так Астирджі звів їх всіх разом.
Оскільки два старших брати були вже одружені, то гумську дівчину видали заміж за молодшого брата, а Сосур і гумський юнак погнали худобу далі.
Вранці, коли у дворі тата юнака розбивали отари й череди, Сосур розділив їх на три частини. І розмірковував тоді юнак:
- Чому Сосур розділив худобу на три частини? Може, він збирається забрати собі дві частини? Тоді це знову приведе до свари.
Але Сосур втішив його:
- Юначе, чого це ти раптом засмутився? Хіба невірно я розділив? Одна частина - це викуп за наречену, друга частина - твоя, а третя - моя.
Юнак і гумський тато залишилися дуже задоволені Сосуром і навіть віддали йому свої частки.
Подарували йому також і дивовижну шкуру оленя й провели його з почестями за межі Гумської країни.
А Сосур привів отари й череди в селище нартів й влаштував там великий бенкет.


СОСУР І НЕВІДОМИЙ СИН АРХАГА

Вирішив нарт Сосур зібрати на бенкет всі три нартських роди. Покликав він Сирдона й сказав йому:
- Сирдон, глашатаєм тебе обираю. Скликай через тиждень три нартських роди, улаштовую для них багатий бенкет.
Погодився Сирдон бути глашатаєм і піднявся на високу нартську вежу, з тесаного каменю складену, устав на маківці й відтіля загорлав:
- О три нартських роди! Через тиждень приходьте до Сосура на бенкет!
У день бенкету почали збиратися до Сосура нарти. Саджав їх Сосур у чотири ряди у великому нартському домі, збудованому з каменю, скріпленого вапняним розчином.
По вказівці Сосура кращі з молодих нартів прислуговували на бенкеті, а молодші були на посилках.
Урузмаг сидів на місці старшого й проголошував тост за тостом. Так гуляли до середини бенкету. Ось підійшов Сосур до старших, дістав зі своєї кишені золоту чашу, підкликав прислуговуючого й велів наповнити її ронгом. Потім проголосив:
- О всі три нартських роди! Я вдячний вам за те, що ви прийшли в мій дім. Але цим тостом побажаємо на довгі часи здоров'я в тому домі, у якому мешкає найдужчий із чоловіків. Нехай дістанеться моя чаша тому, у кого в домі найдужчий. Нехай ронг, налитий у цю чашу, піде йому на користь, а чаша золота - в подарунок.
Отут поникли головами й опустили очі долу нарти всіх трьох родів. І тільки старий нарт Архаг, що сидів у зношеній шубі серед бенкетуючих, роззирнувся довкола. Завважив, що ніхто з нартів не встав й не відповів на тост Сосура, мов молодий, скочив раптом, узяв у Сосура золоту чашу й побажав:
- О три нартських роди! Всі, хто сьогодні бенкетує із Сосуром! Нехай здійсняться гарні його побажання! Але мій старший син рушив походом у далекий погибельний край, і немає між вас такого могутнього, як він.
Затим Архаг здійняв золоту чашу до своїх губ і випив її до дна й порожньою поклав за пазуху.
Час іде, нарти пригощаються за столом. Вдруге підійшов до старших Сосур, ще одну золоту чашу велів наповнити ронгом і мовив:
- О три нартських роди! Нехай буде в жертву принесений Сосур тому, хто сьогодні прийшов покуштувати мого хліба-солі. Я піднімаю цей тост за здоров'я того дому, де живе краща з жінок. Якщо хто назве таку найдостойнішу своєму домі, нехай візьме з моїх рук цю чашу, напій нехай піде йому на користь, а чаша - в дарунок.
І знову нарти всіх трьох родів опустили очі в землю й поникли головами. Старий Архаг у своїй подраній шубі знову оглянув всіх і, бачачи, що ніхто не встав й не відповів на тост Сосура, підхопився, мов юнак, взяв з рук Сосура другу золоту чашу й заявив:
- О три нартських роди! Довгого життя бажаю всім, хто з радістю смакує сьогодні хліб-сіль Сосура. Але мій син у поході в далекому погибельному краю, відвідав небожителя Авдивага й посватався до його єдиної сестри. І якщо йому вдалося женитися на тій дівчині, то кращої за неї жінки не знайдеш у жодному домі!
Випив до дна ронг старий Архаг, а чашу поклав собі за пазуху.
І знову тости йшли один по одному, що про це казати! Неабияк випивши, Сосур втретє підійшов до старших, підкликав прислуговуючого. Дістав з кишені третю золоту чашу, велів наповнити її ронгом і вимовив:
- О три нартських роди! Тому, хто скуштував мого хліба-солі, бажаю добратися благополучно додому. Але цю чашу я піднімаю за здоров'я того дому, що володіє найкращим конем. Той, хто з вас має в себе такого коня, нехай візьме з моїх рук цю чашу.
І знову знітилися три нартських роди. Із хвилюванням стежив за ними старий Архаг в обірваній шубі, увесь час оглядався. Але, бачачи, що ніхто з нартів не ворухнувся, він сам підхопився, взяв у Сосура третю золоту чашу й сказав:
- О три нартських роди! Вдало добратися вам додому! Але якщо сестра того Авдивага дісталася моєму синові, то отримає він від тестя в подарунок коня, що кричить по-соколиному, свистить по-орлиному й летить, мово вітер. Такого коня ніхто з вас не має!
Знову старий Архаг випив ронг і поклав чашу за пазуху.
Хтозна, скільки ще гуляли нарти. А потім бенкет закінчився, гості розійшлися по домівках.
Пройшло кілька років після цього бенкету, і якось Сосур розміркував:
- Нехай би нарти з'їли мою правицю, та старий Архаг забрав тоді всі три чаші. А звідки відомо, що є в нього такий син, сили якого я б злякався? Звідки в нього невістка, що нагодувала б мене всмак і вправно прислужувала б мені? Звідки в нього візьметься такий кінь, що витримав би такого вершника, як я, і був би кращим за мого коня? Піду провідаю Архага, і якщо все, що він казав, буде правдою, то першим подарунком дам йому свою кольчугу, другим дарунком - свій меч, а третім подарунком - свій щит, якого не пробиває ніяка стріла.
У вечірніх сутінках під'їхав Сосур на коні до воріт Архага й гукнув його з вулиці:
- Агов, Архагу, визирни сюди!
На звучний голос Сосура вибіг на вулицю молодший синок Архага. Сосур запитав його:
- Де ж сам Архаг, хлопче?
- А він уже роздягнувся й спить, - відповів хлопчик.
- Іди й скажи йому, що кличе його Сосур.
Хлопчик зайшов до оселі і розбудив Архага:
- Дада, вийди, тебе Сосур кличе.
- А, хай йому важко ведеться! Чи вдень у нього не було часу для балачок?
Накинув на плечі свою обідрану шубу Архаг, і вийшов на плоский дах свого дому, і відтіля привітався:
- Здоров будь, Сосур!
- Нехай добро буде твоєю долею, Архаг!
- Які новини маєш, Сосур?
- Лише добре маю сказати тобі, Архаг! Чи пам’ятаєш ти той великий бенкет, що я влаштовував?
- Як же забути! І по цей день я дякую тобі.
- Звичайно, адже ти із цього бенкету маєш три золоті чаші, Архагу! Так покажи мені свого дужого сина, нартську невістку й прудкого, мов вітер, коня. Якщо пред’явиш, одержиш від мене дарунки: меч, щит і кольчугу.
Архаг зійшов на вулицю, взяв за гнуздечку коня Сосура й повів його за межу нартської землі. А там він спрямував Сосура:
- Їдь ген туди, все прямо й прямо, доки не зустрінеш вершника. До такої стрічі не надумай повернутися в селище нартів! Першим, кого зустрінеш, буде мій син. І силу його випробуєш, і коня побачиш, і дружину.
Поїхав Сосур шляхом, вказаним Архагом. Багато днів він їхав, багато ночей блукав , виїхав у пустельні степи Хиза, але нікого не зустрів. Вирішив він повернутися назад і сказав про себе:
- А щоб без своїх предків і без своїх святих був старий віслюк Архаг! Три чаші в мене виманив, а самого мене послав погибельним шляхом!
І тільки хотів Сосур повернути коня назад, поглянув останній раз удалину, у степ, як побачив, що там з’явився вершник завбільшки із чорного птаха. І тоді Сосур знову повернув уперед свого коня. Наблизилися вони один до одного, і подихом коня зустрічного вершника, підняло Сосура із сідла. Це й був син Архага.
Порівнявши із Сосуром, син Архага схопився за меч, маючи намір убити Сосура, і з погрозою звернувся до нього:
- Хто ти такий? Що за пес? Що за осел? Тими шляхами, якими я їжджу, навіть птах летіти боїться, миша прошмигнути остерігається. Як же ти дерзнув, як ти зважився погнати свого коня мені назустріч?
Тільки він хотів махнути мечем, як зустрів погляд Сосура, і здивовано завважив:
- Очі в тебе як у нартів, інакше я зніс би тобі голову!
- Нехай будуть мені захистом твоя мати й твій батько! - відповів Сосур. - Не вбивай мене, я нарт Сосур.
І отут син Архага зіскочив із свого коня й посадив на нього Сосура, а його коня повів на приводу. Так дісталися вони до дому, у якому жив син Архага. І син Архага запросив Сосура:
- Заходь до нас, побачиш свою невістку! Сосур спішився й зайшов у двір. Моторно вискочила до них назустріч сестра Авдивага, взяла коней за гнуздечки, прив'язала їх у стайні й швидко повернулася назад. Завела вона в оселю свого чоловіка й Сосура, зняла з них одяг, винесла їм мило й ретельно їх обмила. Сім пар одягу поклала вона біля кожного з них і з голови до ніг їх одягла. Потім винесла чарівний столик - триніжку-самобранку. Всі страви, які тільки бувають на світі, опинилися на цьому столі, і сестра Авдивага сама прислужувала чоловікові і його гостю.
Сім днів і сім ночей не дали встати Сосуру з-за столу в домі сина Архага. А на восьмий день Сосур звернувся до нартської невістки:
- Хай буде тобі в жертву принесена голова Сосура, наша нова невістка! Тепер дай мені право покинути ваш дім. Напевно, уже всі три нартських роди вирушили шукати мене.
І свої подарунки - меч, щит і кольчугу - підніс Сосур на прощання синові Архага.
- Твоєму батькові Архагу дав я слово, що подарую йому ці речі. Ти зберігай їх на пам'ять про те, що сказане їм виявилося правдою.
Перед від'їздом три золоті чаші Сосура наповнили ронгом, медовухою. Одну з чаш прийняв Сосур, другу - син Архага, третю - молода невістка. Побажав їм здоров'я Сосур, випив до дна, а чашу повернув назад.
Отут син Архага мовив:
- Оця чаша тобі від мене, як від молодшого! - І простягнув йому свою чашу.
Випив Сосур і цю чашу.
А сестра Авдивага теж піднесла йому свою повну чашу:
- Оце тобі чаша від невістки!
Прийняв Сосур і цю чашу, помолився, щоб щасливим було життя, потім за здоров'я невістки помолився й випив чашу до дна.
Потім невістка Архага винесла Сосуру сім пар перемінної білизни й одягу на дорогу. Так провели вони Сосура.
Прибув Сосур у селище нартів, і - як же інакше? - вийшов на нартський нихас. Нартська молодь запитує його:
- Як удалася твоя мандрівка, Сосур?
- Все як мало статися. Але якщо старий Архаг вийде до нас, нехай кожний зніме свою шапку й підкладе йому для сидіння: у нього такий могутній син, що постав всі три нартських роди з одного боку, а його одного - з іншої, син Архага буде їм рівним у силі.




СОСУР і СИНИ ТАРА

Суворий рік настав для нартів. Глибокий сніг випав рано навесні, вкрив усі пасовища, і худоба голодувала. Нарти скидали солому, який були криті їхні будинки, і згодовували її животині. Але особливо потерпали нарти за своїх коней.
- Що будемо робити ми, якщо згинуть наші коні! Адже чоловік без коня - однаково що птах без крил, - бідкалися нарти.
І зібралися якось кращі з нартів на великий нартський нихас і стали думати, як урятувати їм своїх коней й худобу.
- Знаю я таку країну, - сказав Урузмаг. - Це степи Балга в країні синів Тара. На березі моря знаходяться ці степи. Цілорічно колишуться там густі шовковисті трави, і навіть узимку там трава по коліно. Добре б попасти на тих пасовищах наша худобу. Та тільки небезпечно гнати його туди. Є в Тара два сини - Мукара й Бибиц. Якщо ми й урятуємо нашу худобу від першого, то від другого нам його не вберегти.
- Що робити? Інакше врятувати худобу ми не можемо, - розміркували найстарші нарти. - Ми поженемо череди й отари до степів Балга. Але хто з нас буде таким сміливим і відважним, що не вбоїться синів Тара?
Багатьох тоді називали нартами, але ніхто не погоджувався гнати табуни й череди в країну Тара. Бачить Сосур - ніхто не погоджується йти в пастухи. І озвався Сосур:
- Дайте мені Сирдоном виготовлений фандир, що він подарував нартам, зженете всю вашу зголоднілу худобу на дорогу, і я пожену його, якщо мені довіряєте. Спробую свої сили.
Як не порадіти було нартам словам Сосура!
- Як же можемо ми відмовити тобі й не дати фандира, якщо підеш пастухом? Ми знаємо: не треба й ста пастухів, ти один і нашу худобу врятуєш, і себе в образу не даси.
Сосур мовив їм:
- Краще нехай я один загину, ніж всі нарти від голоду. У ті часи, якщо хто-небудь із нартів зраджував своєму слову, все сковане зі сталі перетворювалося в просте чорне залізо.
Зібрався в дорогу Сосур, накинув на себе накидку із грубої вовни, взяв у руки вівчарську палицю і крикнув:
- Агов, нарти! Зганяйте всю худобу свою на Площу ігор. Якщо чиясь худобина відстане, заріжемо її до свята.
По всіх дворах заметушилися нарти, зігнали табун коней, череду рогатої худоби і отару й довірили їх Сосуру.
Сів Сосур на свого коня, закричав по-соколиному, заклекотав по-орлиному й погнав худобу в країну синів Тара. Чи довго гнав він, хтозна, але нарешті досяг вічнозелених степів Балга. І справді, трава стоїть в степах Балга по пояс. Це була така країна, у якій відразу одні дерева квітують, з інших квіти обсипаються, а на третіх дозрівають плоди.
На високому пагорбі поставив Сосур свій намет. Худоба паслася на пасовищах, а Сосур пішов на полювання. Повернувся він зі здобиччю. Приніс кілька оленячих туш та кілька сукуватих дерев притяг для багаття. А нартська худоба так поповнішала за два дні, що в задишці ледве ноги пересуває.
Донесли про це Мукару:
- Щоб загинути мені від твого гніву, син Тара, Мукар, але на твоїй землі пасеться стільки чужих табунів і черід, що потоптано їхніми копитами степи Балга.
Розгнівався Мукар, син Тара:
- Що за дурень насмілився лементувати біля мого дому? Грім не сміє гриміти при звуках мого імені. Хто ж з людей насмілиться пригнати худобу на мої пасовища?
Схопив Мукар того, хто приніс йому погану звістку, розмахнувся й так його жбурнув, що той, вертячись у повітрі, немов крила вітряного млина, полетів на середину моря.
Назавтра прибігає ще одна людина й кричить біля будинку Мукара:
- Хай загину від твого гніву, Мукара, син Тара, але подивись - чужа худоба запаскудила твої балгайські степи!
- Видно, мені життя не буде від цих дурнів! Хто насмілиться пригнати на мої землі свою худобу? Чи є на світі людина, що не чула б про синів Тара?
І, схопивши вісника нещастя, син Тара розмахнувся, і той, закрутившись у повітрі, подібно вовчку, ударився об гору й на смерть розбився.
Але ще й утретє прибіг хтось із тривожною звісткою:
- Нехай загину від гніву твого, Мукар, син Тара, але в балгайських степах трава вся об’їдена до самої землі!..
Схопив і цього за рукав Мукар й тільки хотів розмахнутися, щоб жбурнути його подалі, як почув голос своєї дружини:
- Щоб ти пропав! Третій день прибігають до тебе люди із тривожними звістками, а ти їх убиваєш. Відвідай краще свої степи! Убити вісника завжди встигнеш.
Послухав дружину Мукар, не вбив третього вісника. Спорядився він, підв'язав зброю, сів на вороного коня й вирушив в степи Балга.
Сидить Сосур біля свого куреня, пісні співає, на фандирі грає й приглядає за своєю худобою, що привільно пасеться й валяється в густій траві.
Раптом бачить Сосур: показалася вдалині хмара. Посувається хмара, а під нею пролягає по землі глибока борозна, і високо над хмарою літають ворони.
- Що б це могло бути? - зачудувався Сосур.
Але от наблизилася до нього хмара, і побачив він, що це не хмара, а вершник скаче до нього. Кінь під вершником зростом з гору, а сам вершник на коні - як стіг на горі. Від подиху вершника і його коня туман здіймається над степом. Глибоку борозну на землі залишає його шабля. І то не ворони над хмарою, а грудки землі й шматки дерну злітають над головою вершника з-під копит його коня.
- Онде який Мукар, син Тара! – міркує Сосур. - Силоміць від нього нічого не доможешся, якщо вдасться щось зробити, то тільки розумом.
Підскакав Мукар, син Тара, і загримав, мов громовиця:
- Небо не сміє гриміти при мені, сокіл боїться пролітати над землею моєю, мураха не сміє плазувати по моїх землях, а ти - що за собака, що за осел! Чи не на силу свою ти сподіваєшся, що пригнав сюди свою худобу?
Всі табуни й череди збіглися на лемент Мукара. Сосур з переляку готовий у яєчну шкаралупу залізти. Та що поробиш? Треба відповідати Мукару.
- Хто споганює землю мою? - репетує Мукар й наїжджає на Сосура. Знав Сосур сім мов і на одній з них відповів:
- Нехай лихо впаде на Сосура! Це він послав мене сюди, а я людина наймана.
- Хто тебе найняв? - допитує Мукар.
- Я пастух у нартів. Глибокі сніги завалили їхні пасовища, льоди скували землю. Худоба їх подихала з голоду, от вони й послали мене на ці далекі пасовища.
Заблищали очі в Мукара, лишень почув він ім'я Сосура.
- Щось багато тлумачать про нарта Сосура. Ти скажи мені, у чому його сила?
- Що й говорити, могутній Сосур, - ухильно відповів Сосур.
- Розкажи, які нартські ігрища довелося тобі бачити, - велів Мукар. - Якщо зумію я, подібно нартам, зіграти в ці ігри, тоді поїду до нарта Сосура.
- Звідки можу я знати всі його забавки? Немає в мене на це часу, рідко буваю я в селищі. Та якось бачив я його богатирську гру. От яка це гра: наймогутніші з нартської молоді на чорному камені вигострюють свої мечі й потім наводять їх на бруску до того, що, якщо покласти на вістря меча волосину й дунути на неї, навпіл розійдеться волосина. А Сосур, намиливши свою шию, іде на нартський нихас і кладе там голову на дерев'яну плаху. Тоді з усієї сили вдаряють мечами по його шиї, але Сосуру це забавка, він тільки посміхається, і навіть сліду не залишається на булатній шиї Сосура. А мечі в нартів тупляться, глибокі щербини залишаються на лезах.
І наказав Мукар Сосуру:
- Ану ж бо покажи свій меч.
Показав Сосур свій меч.
- От що, - велів Мукара, - пастух-то ти пастух, а меч у тебе гарний. Ступай нагостри його й випробуй на моїй шиї.
- Нехай буде по-твоєму, - згодився Сосур і пішов, посміхаючись.
Вигострює Сосурі свій меч і весело наспівує:
Наточися, меч булатний,
Будеш ти сьогодні радий:
Блискавично ми змахнемо -
Голову Мукару втнемо!
До того нагострив свій меч, що, якщо покласти на лезо волосину і дунути, надвоє розколеться вона. Сонцю від радості посміхається, під місяцем танцює Сосур від веселощів:
- Відсічу я голову Мукару, настануть для нартів веселі часи!..
Поклав Мукар свою голову на дубову плаху й наказав Сосуру:
- Не жалкуй, рубай з усієї сили!
Із плеча, на всю силу рубонув Сосур по шиї Мукара мечем - від меча іскри посипалися, однак жодної волосини не впало з жирного червоного зашийка. Відскочив меч Сосура, відлетів шматок його булатного леза.
- Ні, це не гра, - зневажливо сказав Мукар. – Чи немає якоїсь іншої гри в Сосура?
- Устромляє Сосур у землю мечі рукоятками вниз і спочатку танцює на їхніх вістрях, а потім, перевернувшись униз головою, як зненацька закрутиться головою на вістрях мечів!
Так і вчинив син Тара. Роззувся Мукар й ну танцювати на вістрях мечів Сосура й свого власного. Але навіть подряпини не залишилося на ногах. Потім він підстрибнув догори, перекинувся вниз головою так як закрутився, впершись чолом у вістря мечів!
- І ця гра нічого не варта! – презирливо сказав Мукар. - Показуй ще що-небудь.
- Є ще в Сосура гра: піднімаються на вершину гори найдужчі нарти й скидають цілі скелі на Сосура, а він тільки підставляє своє чоло, і, ударившись об його чоло, у пісок розсипаються камені.
- Давай-но лізь на гору, - повелів Мукар Сосуру, - і скидай відтіля найбільші камені, які тільки зможеш підняти, а я буду стояти внизу й чоло підставляти. Подивимося, що із цього вийде.
- Спробую, мабуть зможу, - згодився Сосур.
Лізе Сосур на вершину гори й радується:
- О, дякую тобі, Всевишній! От якщо впруся я спиною в одну гору, а булатними ногами своїми зрушу іншу, то лихо тоді Мукару, сину Тара! Якщо цим крутим схилом полетять униз ці величезні скелі, невже вони не розчавлять його?
Лізе Сосур на високу гору, а Мукар дивиться йому слідом. Раптом примітив він, що в пастуха криві ноги, і тоді згадалося йому, що була чутка, начебто в нартського Сосура теж криві ноги. Вийняв свій лук Мукар, поклав стрілу на тятиву, вже й прицілився - та несподівано опустив лук.
- А що, якщо це все-таки не Сосур, а простий пастух? - подумав він. - Уб'ю я його, а нарти скажуть, що не насмілився Мукар поборотися з Сосуром і вбив його пастуха.
Піднявся Сосур на вершину гори й став відтіля котити камені, один важчий за інший. А Мукар внизу підставляє своє чоло, і, ударяючись об його чоло, у пісок розсипаються брили. З ранку до самого вечора тривала ця забава.
Розсердився Сосур, почав стрибати з однієї гори на іншу й скочувати на Мукара скелі, одну величезнішу за іншу. Але й ці скелі розбивалися в пил, ударившись об чоло Мукара.
І отут син Тара гукнув :
- Агов, трудяга Сосур! Не муч себе даремно! Не болючіше укусу блохи ці удари.
- Видно, призначено зруйнуватися священному місцю в моєму домі й згаснути вогнищу, - краявся Сосур. - Якщо він тільки довідається, хто я, потраплю йому на вістря неминуче!
- Невже ти не знаєш ще якої-небудь гри Сосура? - запитав Мукар, коли той зійшов з гори до нього.
- Нехай проковтну я недуги твої, Мукар! Незліченні його ігрища, - заохотив Сосур.
- Давай-но ще якусь гру, тільки ще важчу.
- Пірнає Сосур на дно моря, спить там сім днів. І за цей час намерзає на ньому льоду на сім ліктів. Наскрізь промерзає море, крижаніє в ньому риба. На восьмий день прокидається, виструнчується Сосур, піднімає на собі весь лід і, обливаючись потім, крокує в степ аж до середини. Там він струшується із силою, і вся риба сиплеться на землю. А Сосур закликає:
- Агов, кому потрібна риба? У кого є кінь із гарбою, нехай приїжджає за рибою, у кого коня нема, нехай на собі несе! - От який нарт Сосур! Великі статки він має.
- Так і я спущуся на дно моря, подивись на мене!
Упірнув Мукар на дно моря й звернувся до Бога:
- Господи! Довкола мене заморозь море льодом на сім ліктів товщиною, так, щоб вся риба скрижаніла!
Так і зробилося: на сім ліктів у глибину замерзло море.
Міцно скували льоди Мукара. На восьмий день кричить йому Сосур:
- А тепер піднімай!
Напружив всі свої сили Мукар, спробував випрямитися, але не може зламати лід.
- Як же так! – удавано дивується Сосур. - Сосуру це нічого не варто, а ти не можеш підняти кригу?
Натужився ще раз Мукар, син Тара. Ледь підняв голову із-під льоду, а плечі визволити не може.
- Будь ласка, йди до мене, нартський пастух! Визволь мене, бо самому не вибратися, - заблагав Мукара.
- Зараз! Зараз! - запевнив Сосур, а сам вихопив меч. - Чи знаєш ти, що я нарт Сосур? Силою я з тобою не можу змагатися, - немає дужчого за тебе на землі! Однак розумом я настільки сильний, що загнав тебе під лід!
- О син чаклунки, не розпізнав я тебе! - загарчав у відповідь Мукар. - Але ж коли йшов ти на вершину гори, по кривих твоїх ногах я зовсім було упізнав тебе, та гордість моя перешкодила мені пустити в тебе стрілу, - а раптом би ти виявився простим нартським пастухом? Що ж мені тепер робити? Здолав ти мене!
Став Сосур рубати сина Тара. Сиплються з-під меча іскри, але без шкоди: живий залишається Мукар.
- Будь до мене милостивий, - благає Мукар. - Припини мої страждання. Тільки коли моєю бритвою відрізати мені голову, зможу я вмерти. Поїдь до мене додому, привези її й запусти ковзати по льоду - вона сама зріже мені голову.
Підхопився Сосур на коня свого й поскакав до дому Мукара. Але, сягнувши до порога дому Мукара, він розважив:
- Не проста ця бритва, і неспроста послав він мене за нею - криється тут якась хитрість...
Взяв Сосур у руки велику дровиняку і, тримаючи її перед собою, ступив на поріг. І тут бритва, що лежала над дверним косяком, злетіла вниз і розсікла колоду на дві частини, а сама впала на землю. Підняв її Сосур і привіз туди, де сидів у кризі Мукар. Побачивши, що неураженого Сосура, вигукнув Мукар:
- Ну й щасливий ти, син чаклунки, якщо зумів урятуватися від бритви моєї!
Підійшов до нього Сосур і мовив:
- Було б у тебе розуму стільки, скільки є сили, ніхто не зміг би здолати тебе.
- А ти, Сосур, розумний, але сили тобі не вистачає. Коли вмру я, витягни мозок з мого спинного хребта, підпережись ним - і вся сила моя перейде до тебе.
Запустив Сосур бритву по льоду, і вмить відрізала вона голову Мукару, сину Тара.
Взяв Сосур найдужчих волів, запріг їх, прив'язав упряжку до верхнього кінчика спинного мозку Мукара, погнав волів, і, мов важкий ланцюг, витягнули вони спинний мозок Мукара. І тільки хотів Сосур підперезатися ним, як згадав раптом те, що трапилося із бритвою.
- Напевно, його спинний мозок не простий, - розміркував Сосур, і потяг він спинний мозок Мукара до лісу, оперезав ним товсте букове дерево, і, наче пилкою підтяте, упало воно. Тоді оперезав ним Сосур друге дерево, і це дерево теж упало. Вісім дерев зрізав підряд спинний мозок Мукара. Коли ж Сосур став оперізувати ним дев'яте дерево, висохнула сила спинного мозку Мукара, він тільки стис дерево. І тільки після цього Сосур оперезався ним.
Сидить Сосур у своєму наметі й пасе худобу. Чи довго, чи недовго часу пройшло, але раптом бачить Сосур, показалася вдалині величезна чорна тінь.
- Не на добре це, - стривожився нартський пастух.
Усе більшою й більшою стає чорна тінь, і от велетня-вершника розгледів Сосур.
- Це, напевно, другий син Тара - Бибиц, - стурбувався Сосур. - Від одного вдалося мені позбутися, але що мені робити із цим?
Підскакав вершник впритул до Сосура й закричав громовим голосом:
- Що за пес, що за осел прийшов на нашу землю? На землю нашу, по якій навіть мураха проповзти не сміє, над якою птах пролетіти боїться! Чи ти пригнав сюди свої череди, сподіваючись на свою силу?
- Так що ти, шановний! З'їсти мені твої недуги, дорогенький! Який я силач? Я всього лише бідний пастух нарта Сосура. Суворий рік прийшов у Країну нартів, нічого стало їсти худобі, от і послав він мене сюди, щоб я пас скот тут. Чи міг я не погодитися? Адже він убив би мене! І ти вб'єш мене, - так чи мені не байдуже?
- Ні, не можна його вбивати, - подумав син Тара Бибиц, - бо Сосур скаже, що не насмілився я з ним поборотися, а напав на його пастуха.
І запитав він:
- А чи не бачив ти тут брата мого Мукара?
- Як не бачити, бачив.
- А де ж він тепер?
- Ми отут з ним довго бавилися. Я показував йому ігри нарта Сосура. Весело ми з ним грали. А він підняв на голові крижану брилу й помчав з нею в Країну нартів.
- Ім'ям твого Бога прошу, - зацікавився Бибиц, - розкажи мені про ігрища Сосура. Чимало чули ми про нартів.
- І розповісти, і показати можу, - запевнив Сосур.
- Тоді починай.
- Є в Сосура в отарі два сірих барани. Мов бики, дужі ці барани. Ставить їх Сосур по обидва боки, підставляє їм свою голову, і барани для його забави б'ють Сосура рогами по скронях. Бувало, утомляться барани, а Сосур тоді погладить себе по обличчю й скаже: - Не знаю я гри, приємнішої за цю.
- Де ж ці сірі барани? - запитав Бибиц.
- Я можу тобі їх показати, - мовив Сосур. І він указав Бибицу на двох сірих баранів у отарі. На биків дуже схожі ці барани.
Встав Бибиц на коліна й підставив їм свою голову. Запустив Сосур, і із двох сторін помчалися барани й, ударили рогами в обидві скроні Бибица. З ранку до вечора тривала ця гра. До вечора втомилися барани, і Бибиц утомився:
- Та й правда, гарна гра. - Він покректав і витер лице. - А ще якими іграми бавиться Сосур?
- Біля підніжжя гори встромляє він багато списів вістрями догори. Піднімається сам на вершину гори й там весело танцює. А в завзятті танцю кидається вниз, летить прямо на списи й, упираючись у них головою, стає догори ногами.
- Ану ж бо подивимося, як це в мене вийде, - сказав Бибиц. Застромивши сталеві списи в біля підніжжя, він піднявся на гору, довго танцював там і в розпалі танцю з веселим лементом кинувся зі стрімчака. Прямо на списи упав він і, упершись головою у вістря, став весело і в лад пісні ляскати ногами.
- Ну, як це в мене вийшло? – попитує Бибиц. - Невже Сосур міг встругнути що-небудь краще?
- О сонце, немає межі його забавам! – зацікавлює Сосур. - Часом по його велінню привозять на дванадцятьох парах биків величезні валуни й на ста парах биків дрова, розводять багаття й розжарюють камені, ста міхами роздмухуючи жар. І коли розжаряться до червоного камені, розкриває Сосур рот, і шпурляють йому в рот розпечені камені. Проковтує Сосур ці камені й потім вивергає назад без усякої шкоди для себе.
- Авжеж, спробуємо ми й цю гра, - заявив Бибиц. Запрягли вони нартських биків, на дванадцятьох парах привезли з берега моря величезні валуни й на ста парах биків підвезли дрова. Розвели під каменями багаття й роздули його полум'я ста міхами. І коли до червоного розжарилися камені, став Бибиц кидати їх у свою пащу, ковтати й знову вивергати назад. А коли скінчилася гра, зітхнув Бибиц і сказав:
- Це для гри годиться, розігрів я утробу свою. А тепер покажи мені найважчу гру Сосура, випробую я й цю гру.
І мовив тоді Сосур Бибицу:
- Є в Сосура ще гра: так глибоко заходить він у море, що тільки його голову видно над водою, зверху навалюють на нього хмиз, колоди, камені - всі тягарі, які тільки під руку потраплять. А потім молиться Сосур: "Бог богів, милосердний Боже, пошли такий мороз, щоб за той час, поки дитина вискакує у двір по нужді, водоспад перетворювався б у крижаний стовп". І коли Бог виконує молитву Сосура, і море замерзає, піднімає Сосур на собі крижане море й виносить його на своїх плечах.
- Не можу я не спробувати зіграти в цю гру! Невже не вистачить у мене сили? – заявив Бибиц і відразу ввійшов у море так глибоко, що залишилася видна тільки його голова.
Хмиз, колоди й камені - що не знайшов, усе навалював на нього Сосур. А потім заблагав:
- Бог богів, милосердний Боже, пошли такий мороз, щоб за той час, поки дитина вискакує у двір по нужді, водоспад перетвориться у крижаний стовп.
Молитви нартів завжди виконувалися. Такий мороз спустився на землю, що море промерзло до дна й перетворилося на крижаний камінь. Повний тиждень просидів у цій крижині Бибиц, поки не запросив його Сосур:
- Ну, тепер спробуй, виходь.
Піднявся Бибиц і, обливаючись потім, поніс на собі задубіле море.
- Ой, ой!.. – з острахом подумав Сосур. - Від цього, мабуть, так легко не позбудешся. Мабуть, загибель прийшла й мені, і худобі!
- А чим ще сильний Сосур? - допитується Бибиц.
- Що можу знати я, бідний пастух? - відмовився Сосур.
- Тоді я відправлюся в Країну нартів і візьму з них те, що в них є!
Сосур запитав Бибица:
- А що тобі потрібно від нартів?
- Я йду до нартів пробувати свою силу й візьму з них у данину одну дівчину й одного юнака.
Задумався Сосур:
- Прийшов час моєї ганьби. Він іде насильничати в моє рідне селище, і мене знеславлять там лякливою бабою.
- А тепер ти повинен показати мені дороги-дороги Сосура, - велів Бибиц.
- Нехай буде по-твоєму. Настав час гнати худобу в Країну нартів. Прямуй за мною, я покажу тобі всі шляхи-дороги Сосура.
Погодився Бибиц. Зібрався Сосур і погнав худобу в Країну нартів.
Коли побачили нарти, що вся їхня худоба ціла й добре відгодована, дуже зраділи й стали ще більше поважати Сосура, і кожний погнав до себе свою худобину. Але не знали вони, яка тривога стискає серце Сосура. Сосур повернувся додому, сердито опустився у своє крісло, і воно затріщало під ним.
Побачила Шатана, що недобре на душі в Сосура, і запитала його:
- Чому ти такий сердитий? Адже череди повернулися збережені й відгодовані, і нарти вихваляють тебе за це.
- А що мені тепер до худобини? - поскаржився Сосур. - Розум мій був зброєю у боротьбі із синами Тара. Удалося мені вбити Мукара, і цей пояс, що ти бачиш на мені, зроблений з його спинного мозку. Але як не намагався я, нічого не міг поробити з Бибицем. Цей велетень такий, що ніхто його не подужає. Але ж він слідом за мною йде до нашого дому.
- Дарма ти боїшся його, - заспокоїла Шатана, - я допоможу тобі позбутися від нього.
Вони ще розмовляли, як знадвору пролунав голос Бибица. Вибігла до нього Шатана і як гостя привітала його.
Потім швидко повернулась у оселю, щоб прибрати кімнату, порадила Сосуру:
- Сховайся поки й надай мені можливість обробити його.
За дверима їхнього дому було влаштовано підземелля. Веліла Шатана спуститися чоловіку в підземелля й наказала:
- Сиди сумирно й уважно слухай.
Швиденько побігла до дверей, увела Бибица в дім, посадила на почесне місце й щедрий стіл накрила перед ним.
- Я шукаю Сосура. Він мені дуже потрібний, - запитав Бибиц. - Удома він чи ні?
- Сосур повинен незабаром прийти додому. Він тільки повернувся з далекої країни, де оберігав табуни нартів, і наша молодь святкує його повернення. Ти прийшов здалеку й, звичайно, утомився. Пригостись поки, відпочинь, а він повернеться.
І Шатана піднесла йому почесну чашу й попросила його перед трапезою помолитися. Взяв Бибиц чашу й тільки розпочав молитися, як Шатана перервала його:
- Ох, добра людина, не по-нашому ти молишся. Якщо нартські юнаки довідаються про це, то не випустять вони тебе живим.
- Так візьми чашу й помолись сама, - запропонував гість. Взяла Шатана з його рук чашу й запитала:
- Скажи, гість, де зберігається душа твоя, твоя сила й твоя надія?
- А що тобі до цього? - запитав Бибиц.
- А як же інакше мені за тебе молитися? – роз’яснила Шатана. - Така наша молитва нартська.
Тоді Бибиц подумав і вказав на стоян, стовп, що підпирає стелю:
- Ось у цьому стояні перебуває моя сила, моя надія й моя душа.
Підбігла Шатана до стовпа, обійняла його й поцілувала. Засміявся тоді Бибиц і мовив:
- Ну як ти думаєш, чому моя сила, моя надія й моя душа повинні перебувати в цьому стовпі?
- То де ж вони? - здивувалася Шатана.
- У камені домашнього вогнища, - відповів Бибиц. Схилилася Шатана до вогнищного каменя й стала обіймати його, цілувати й гладити.
- Ну подумай, лукава жіночко, для чого моя душа, надія й сила залізуть в цей камінь?
- Ах, гість дорогий, як недобре ти із мною поводишся! Я від усієї душі запитую тебе, щоб за тебе помолитися, а ти хочеш обдурити мене! - засмутилася Шатана.
І вирішив отут Бибиц довіритися Шатані:
- Слухай, я скажу тобі правду. На Жовтій скелі стоїть неприступна вежа. У тій вежі зберігається булатний ящик. Три голуби сховані в тім ящику. Один з них - моя сила, другий - моя надія, а третій - моя душа.
- Ну, я бачу, надійно заховані вони й нікому не дістатися до них, - схвалила Шатана.
- Чому ж не можна добратися? – розбовкав Бибиц. - Варто тільки мені свій меч винести за двері, як від нього потягнеться смуга світла до самої вежі.
- Оце-то дива!.. - зачудувалася Шатана. Потім вона помолилася над чашею й запросила: - А тепер пригощайся гарненько.
Сильно зголоднів Бибиц і накинувся на їжу. Непомітно підсипала йому Шатана в чашу медовухи сонного зілля. Як тільки він випив, сонне зілля відразу звалило його. Уклала Шатана Бибица в постіль, і той захропів.
Веліла тут Шатана вилазити Сосуру з підземелля, взяла меч Бибица, і тільки вийшли вони із Сосуром за двері, промінь сонця впав на меч, і довга смуга світла, мов веселка, простягнулася від його вістря й уперлася у вежу на Жовтій скелі. І по цій променистій дорозі послав Сосур свого прирученого яструба. Той умить злітав у вежу на Жовтій скелі й приніс булатний ящик.
Повернулися в будинок Сосур і Шатана. Міцно спить Бибиц, і хропіння його лунає по всьому дому. Відкрив Сосур булатний ящик, взяв у руки голубів і закричав у весь голос:
- Що за собака, що за осел розлігся у моєму домі?
Здригнувся Бибиц, прокинувся, підхопився на постелі. Але тут Сосур відірвав голову тому голубові, у якому ховалася сила Бибица. Захитався Бибиц, безсило опустив на руку важку свою голову й повалився на ложе.
Вдруге зикнув Сосур:
1 Нехай незваний гість геть іде з мого дому!
Напружив Бибиц свої сили, але тут відірвав Сосур голову тому голубові, у якому крилася надія Бибица.
Упізнав тоді Бибиц пастуха нартів і здригнувся:
- Тепер я звідав тебе: ти - Сосур. Що поробиш, розумом своїм ти здолав мене. Напевно, і старшого брата мого ти теж направив до мертвих.
І втретє скричав Сосур:
- Що за барбос, що за осел після трьох окриків сміє залишатися в моєму домі?
Тільки ворухнувся Бибиц, як відірвав Сосур голову третьому голубові. Зітхнув ще три рази син Тара Бибиц - і вмер.
А Сосур вибрав кращих з нартських юнаків і повів їх у країну синів Тара. Пригнали вони відтіля всю худобу, винесли всі скарби й по справедливості розділили їх між трьома нартськими родами.


ЯК СОСУР ОДРУЖИВСЯ ІЗ КОСЕР

Одного разу увечері вийшов Сосур з дому й пішов вгору вулицею нартського селища. Дійшов він до роздоріжжя й бачить, стоять за рогом молоді нарти. Не бачачи Сосура, перемовляються:
- Сосур без нас не був би Сосуром.
Повернув Сосур вище, дійшов до іншого перехрестя, - тут за рогом інші молоді нарти, але ті ж балачки ведуть:
- Аби не ми, не було б Сосура.
Повернув Сосур у наступну вулицю, - там теж стоїть молодь, і мова йде про те ж.
- Ну добре ж! - затявся Сосур. - Випробую я вас у справі!
Чи довге, чи недовго минуло з того часу, та скликав якось Сосур нартську молодь і об’явив:
- Агов, вояки! Війська недруга нашого Арби прямують до перевалу Хизин. Ми повинні напасти на них, розгромити й заволодіти їхнім майном і скарбами. Завтра на світанку кожний з вас, при зброї й запасшись провіантом, повинен з'явитися до мене.
Погодилася нартська молодь. Вранці вийшли вони в похід. Веде Сосур нартське військо. Досягли вони перевалу Хизин і побачили: воїни Арби, гримлячи збруєю, піднімаються вгору ущелиною. Злякалися нартські юнаки коли побачили військо Арби й почули гуркіт полчищ. Оглянувся Сосур і бачить, що залишився він один, - покинули його всі нартські юнаки й дременули додому.
- От боягузливі пси! – кинув Сосур. - Якими зарозумілими були ви в той вечір! Що ж вас тепер не видко?
Один вступив Сосур у битву з воїнами Арби, переміг, розігнав їх, заволодів майном і скарбами Арби й все найгарніше привіз у селище нартів. Іде Сосур вулицями, жодного з юнаків не зустрічає.
- Коли я йшов у похід, всі були здорові. Куди ж вони поділися тепер? – стривожився Сосур.
Раптом бачить він - іде по воду молода жінка.
- Куди всі люди наші поділися? - поцікавився Сосур.
Але нічого не відповіла йому жінка: недавно вийшла вона заміж і згідно звичаям не мала права розмовляти зі старшими.
- Заради бога твого, - попросив Сосур, - цього разу поруш звичай і скажи: чому збезлюділо наше селище?
- Увійшла у свою літаючу вежу красуня Косер. Піднялася вона на вежі в небо. Тоді зібралися нарти, щоб подивитися на це диво, і вона таке слово дала їм:
- Стану я дружиною того, чия стріла долетить до мене.
Збентежився Сосур:
- Як би чиясь стріла не долетіла раніше моєї, - і поспішив туди, де високо над землею висіла в небі вежа Косер.
Добіг Сосур до того місця, де, дивлячись у небо, зібралися нарти, ліг на землю горілиць, дістав свою стрілу й пустив її. У двері літаючої вежі встромилася стріла його. Пустив Сосур другу стрілу. У раму вікна літаючої вежі вп’ялася стріла.
Відкрилося вікно вежі, і Косер своєю білою рукою дістала обидві стріли, глянула на них і подумала:
- Обидві ці стріли з одного сагайдака. Навіки моїм ясним сонечком нехай буде той чоловік, що всадив їх.
І опустила красуня Косер свою вежу на землю, до людей.
- Той, чиї це стріли, нехай підійде сюди, - мовила Косер. - Він буде моїм нареченим.
Зрадів Сосур, рвонув двері вежі й увійшов у неї.
- Почекай, нерозумний, стій! - закричала Косер. - Не зумієш ти керувати моєю вежею!
Але не послухав її Сосур. Розсердилася Косер. Послала до неба свою вежу, а сама вискочила з неї на землю. Сосур же не помітив, що Косер вискочила з вежі, оббіг він усі кімнати й ніде не знайшов її.
- Отже, обдурила мене підступна, - розгнівався Сосур.
А вежа все летить вгору й несе Сосура.
Долетіла вежа до самого неба й зупинилася. Що робити Сосуру? Розлютився він і зістрибнув з вершини вежі на землю. Каменем полетів униз - чим ближче до землі, тим швидше. Досяг землі й з усієї сили льоту стрімко простромив її наскрізь. Бачить він, що опинився в чортів, у сьомому пеклі. Зраділи чорти, несуть йому в подарунок все найкраще, що тільки можуть дістати. Але з кожним днем сумнішає Сосур.
- Дорогий гостю, - звертається до нього володар чортів, - все саме гарне, що є в нас, показуємо ми тобі, але нічим не можемо тебе розвеселити.
- Такий вже я чоловік, - каже Сосур, - що без полювання й битви життя мені не любе.
Аж ось якраз прийшла звістка, що крадуть у чортів череду. І наказав тоді володар чортів:
- Виводьте скоріше знаменитого коня Дзиндз-Аласа, спробуймо нашого гостя: чи такий він насправді, як розповідає про себе? Нехай один доскаче на нашому коні й відіб'є у ворогів нашу череду.
Вивели чорти свого знаменитого Дзиндз-Аласа. Скочив на нього Сосур, миттю приборкав, погнався за розбійниками, які погнали в чортів череду, і не тільки череду відбив, але й розбійників захопив у полон.
- Не можна його звідси відпускати, - завважив володар чортів. - Такого чортяки й серед чортів не знайдеться.
І привів володар чортів до Сосура трьох своїх дочок:
- Гість наш дорогий, трьох улюблених своїх дочок віддаю тобі в дружини. Таких красунь, ти, звичайно, ніде не знайдеш. З ними проведеш у нас весело й щасливо все своє життя.
У багатьох країнах довелося побувати Сосуру, багато дівчат видів він на своєму віку, а таких страховиськ, як чортові дочки, ніколи не бачив. Але щоб не скривдити хазяїна, сказав Сосур володареві чортів:
- Ах, як подобаються мені твої дочки, добрий господарю! Та ба! - у Країні нартів залишилися в мене три дружини. Вони й так одна з одною не ладять, і вічно в нас у домі лемент і лайка. Не зможуть вони жити у згоді з улюбленими твоїми дочками, і не хочу я робити нещасними цих ніжних дівчат.
- Тоді проси чого хочеш, нічого для тебе не пошкодую, - розщедрився перед Сосуром володар чортів.
- А мені б тільки повернутися до свого народу нартського, більше мені нічого не потрібно від вас, - відповів йому Сосур.
Засмутився, зітхнув володар чортів.
- Ну що ж, - велів слугам, - принесіть-но нашому гостеві два старих чув'яки.
От принесли Сосуру два старих чув’яки, м’які шкіряні чоботи.
- Тепер взуй ці чув’яки й помолись Богу, - вказав володар чортів. - Скажи такі слова:
- Бог богів, зроби так, щоб опинився я у своєму домі.
Надяг Сосур на ноги чув’яки, помолився й - гоп! – стоїть біля дверей свого дому. Побачила його Шатана, зраділа.
- Готова я взяти всі твої недуги, Господи, за те, що ти непошкодженим повернув мого хлопчика! - вигукнула вона.
А Косер, поки Сосур був у пеклі, перебувала на землі.
Дійшов слух до неї, що повернувся Сосур, і подумала вона:
- Хтозна, може він образився на мене?
Веліла вона своїй вежі спуститися додолу, увійшла в неї - і знову зависла вежа між землею й небом.
Побачив вежу Сосур і порадився з Шатаною:
- Що мені робити тепер? Я через цю лукаву одного разу вже потрапив в сьоме пекло. Невже мені залишити тепер її в мирі й заспокоїтися самому?
- Я допоможу тобі в цій справі, - вирішила Шатана. - Я перетворю тебе у вихор, і ти без напруги сягнеш до неї.
Зробила його Шатана смерчем; здійнявся він, закружляв, понісся вгору, миттю досяг вежі й через відкрите вікно ввірвався досередини. Злякалася Косер круговороту, що налетів, але відразу розсіявся смерч, і бачить Косер - став перед нею Сосур.
- Ну, а тепер, підступна, куди ти дінешся від мене? - питає Сосур.
- А в чому моя провина? Це ти сам у всьому винуватий, - відповіла Косер. - Я й сюди піднялася тільки для того, щоб довідатися, чи вірні почуття твої до мене.
І там же, вгорі, між землею й небом, помирилися нарт Сосур й красуня Косер. А потім веліли вони вежі крутитися й спустили її вниз на землю.
Скільки пожили вони серед нартів, ніхто не знає, але красуня Косер звикла жити одна у своїй літаючій вежі між небом і землею й ніяк не могла пристосуватися до нартів. Тільки Сосур був їй потрібний, більше ніхто. І от якось запропонувала Сосуру:
- Чоловіку мій, не можу я жити серед нартів, і якщо ти хочеш, щоб я була з тобою, то підемо й оселимося в моїй вежі, там у нас не буде ні в чому нестачі.
- А я не зможу так жити! - відмовився Сосур. - Без нартів немає мені життя. Без нартів їжа й напої позбавлені смаку. Якщо я не буду учасником у радостях і негодах нартів, то мені життя - не життя.
Так розійшлися Сосур і красуня Косер.
Красуня Косер сіла у свою вежу й піднялася в небесне лоно, а Сосур залишився жити з нартами.


ЯК СОСУР УБИВ ТРЬОХ СИНІВ ТЕЛБЕРДА

Зібрався нарт Урузмаг у похід - подивитися-пошукати, що там за горами Авар-Хана. Із собою він взяв Хамица, Сосура й Сибалца. Поїхали вони разом тому, що Урузмаг постарів і добре розумів, чим ці троє можуть бути корисні в далекому поході. Хамиц був спритний на слово, Сосур вправний у верховій їзді й у стрілянині з лука, а Сибалца взяли, щоб він, як молодший, прислужував за столом.
І от рушили вони на дванадцятьох чорних биках, народжених в день Тутра. І багато можна було знайти гарних напоїв і різних їстівних припасів у їхній гарбі.
Скільки вони їхали, невідомо, але заїхали в місцевість, де огорнув їх густий чорний туман. Раптом хтось як загорланить на них, ще й таким страшним голосом, що вони навіть заціпеніли.
- Ви не сплатили нам семирічну данину, нарти! Ми троє синів Телберда. Повертайтеся додому, ми приїдемо до вас у п'ятницю за даниною!
Урузмаг зітхнув:
- Закінчилася, мабуть, дорога наша, краще повернутися назад.
А Сосур заперечив:
- Агов, найстарші нарти, невже злякалися ви порожнього лементу?
Хльоснув Сосур свого коня, погнав його вперед, й інші пішли за ним.
Скільки проїхали, хтозна, як раптом знову той же голос щосили закричав з туману:
- Куди ви їдете? Ми - три сини Телберда, а ви нам данину ще не сплатили!
Земля захолонула від цього крику, і Урузмаг знову запитав товаришів:
- Ви усе ще не згодні повернутися?
- Клянуся ім'ям батька, не згодні! - спалахнув Сосур. - Нам не вперше зустрічатися з ворогами!
А потім звернувся до Сибалца, що правив гарбою:
- Давай поганяй своїх волів!
Знову рушили нарти. Хто знає, скільки вони їхали, як знову почули страхітливий голос:
- Скільки разів доводиться на вас кричати? Ми збираємося до вас за семирічною даниною, і вам слід зараз же повернутися!
Так закричав молодший із трьох братів, і, мов від морозу, порепалася земля від пронизуючого його голосу.
Знову запитав Урузмаг:
- Ну що, ми тепер вернемося додому?
- Що ж, вернемося, - погодився Сосур.
Повернулися вони у своє селище, і кожний пішов до себе додому. Звістка про те, що трапилося, з ними пішла селищем, і нарти стурбувалися.
Шатана порадила Сосуру:
- У синів Телберда коні крилаті, і літають вони між небом і землею. Брати ці й вашим предкам не давали спокою. Останнім часом боялися вони вас, та тепер знову підняли голос. Але їх можна здолати. За горами є таке джерело, куди немає доступу худобі. Доберися до цього джерела й видовбай собі ночви з дерева. Лягай у це корито й чекай. Сини Телберда щоранку водять коней купати в джерелі. Вони прилетять до джерела, а ти прикинься мертвим, але поклади під себе свій лук і стріли.
Сосур так і вчинив. Першим прилетів старший син Телберда. Стоїть звіддаля, остерігається наблизитися.
- Дуже схожий ти на Сосура, що мертвим прикинувся!
Тричі підходив він і відходив. А коли насмілився наблизитися, Сосур відразу вбив його з лука, тіло сховав, а коня впіймав.
Потім прилетів другий брат. І теж не відразу насмілився підійти.
- Адже ти Сосур і тільки прикидаєшся мертвим!
Але й він наблизився, і Сосур убив його, труп заховав у яму, а коня прибрав.
Наприкінці з'явився й молодший брат.
- Ти ж Сосур і вдаєш із себе мерця! - примовляє, боячись наблизитися до Сосура. - Пустив би в тебе стрілу, але заприсягся не стріляти по мерцях.
Довго він так балакав, але все ж наблизився до Сосура на відстань польоту стріли, і його теж убив Сосур.
Навіщо тепер потрібно було ховати його труп?
Всіх трьох коней зігнав Сосур в одне місце.
Коли прийшла п'ятниця, нарти зібралися платити данину синам Телберда. А Сосур не прийшов разом з усіма.
- А де ж Сосур? – патякають нарти.
Сирдон сказав насмішкувато:
- Де Сосур! Як де? Сховався знову кудись!
А тим часом Сосур зібрав зброю трьох братів, прив'язав їх до хвостів коней і приїхав додому. Коней вигнав на середину нартського нихаса, а сам не показався. Зачудувалися нарти: хто б це міг убити синів Телберда?
Оскільки всі нарти, крім Сосура, були на нихасі, то здогадалися вони, хто вбив всіх трьох синів Телберда.
Так завдяки Сосуру нарти перестали платити данину синам Телберда.


ПОХІД СОСУРА

Задумав Сосур на рік поїхати походом. Сів на свого коня й вирушив з дому. Чи багато, чи небагато проїхав - хто може це знати, крім нього самого? - але виїхав він на велику рівнину. Оглянувся навколо - ніде нічого не видно, ні звіра, ні вершника. Поїхав далі й от на узліссі помітив слід оленя. І запитав він себе:
- Що це за олень, що залишає на землі слід по саму щиколотку?
Рушив він по сліду, здолав сім перевалів, а на восьмому перевалі наздогнав дивовижну оленицю. Олениця смакувала травичку на галявинці під перевалом. Як подує на неї вітерець - кожна волосина її чудової шкури дзенькотить, мов бубонець. Сосур пустив стрілу в оленицю, і поранена тварина втекла. Сосур піднявся на перевал, де паслася олениця, і побачив там бризки крові. Дбайливо зібрав він краплі крові на хустину, й вирушив по кривавому сліду, що привів його в якусь ущелину. Там Сосур побачив будинок, підійшов і вигукнув:
- Під дверима у вас гість, господарі!
На оклик вибігли двоє юнаків і запросили Сосура в оселю. Накрили вечерю, але Сосур не їсть, запитує юнаків, які здалися йому сумними:
- Скажіть мені правду, чому ви так сумні?
- Мати наша хвора, тому ми сумні.
- А хто ваша мати?
- Мати наша з роду нартів. Запримітив її алдар, володар Гумської ущелини, і силоміць взяв до себе. Але мати наша була непохитна, і алдар розгнівався на неї, ударив повстяним батогом і загадав:
- Перетворися на золоту оленицю, і щоб не було тобі зцілення ні від кого, лише від того, чиєю рукою будеш ти поранена!
І перетворилася наша мати в золотого оленя. Вона втекла від гумського алдара й вигодувала нас своїм молоком. З того часу мріє вона повернутися до нартів.
- Хоч би, - бідкається, - кого-небудь із них побачити!
Тому часто ходить вона на далекий перевал - там, буває, полюють нарти. Днями вона також пішла туди. Хтось із нартів побачив її, вцілив стрілою, і бризки її крові залишилися на перевалі. Сама ж вона насилу прийшла додому й тепер умирає.
- А можна її як-небудь урятувати?
- Якщо краплі її крові розчинити у теплій воді й дати їй випити, то вона могла б видужати.
Сосур дістав зібрані ним на хустину краплі крові, розвів їх теплою водою й дав випити олениці. І олениця поздоровшала. Бачить Сосур, що зраділа олениця, але слова людського вимовити не може. Сосур далі розпитує хлопчиків:
- А як можна перетворити вашу матінку в таку, якою була вона раніше?
- Якщо вдарити її повстяним батогом алдара гумського, тоді вона знову перетвориться в жінку.
- Тоді поїду я до алдара Гумської ущелини!
Хлопчики роз’яснили:
- Сьогодні п'ятниця, а через тиждень, наступної п'ятниці, в алдара буде бенкет на честь його сина. Ти поїдь до нього й зроби вигляд, начебто нічого не знаєш. Алдар Гумської ущелини буде сидіти серед своїх гостей, а повстяний батіг триматиме в руках. Ти візьмися прислужувати гостям. Якщо алдар ні в чому тебе не запідозрить, то він скаже тобі:
- Ти, гість, небом посланий, сідай поруч із мною! - Ти погодься й будь люб'язний, але остерігайся дивитися на повстяний батіг: бо якщо глянеш, він запідозрить тебе, і ти загинеш. Коли на ніч відійде він спати, то повстяний батіг покладе під голову постелі. Ти не займай чарівний батіг: першої ночі не потрапить він у твої руки. А вранці алдар тебе запитає:
- Куди шлях тримаєш, гостю?
Ти відповідай: - Шукаю я служби, може, хто найме мене.
Він тобі запропонує:
- Залишайся в мене.
Ти погодься. На другий день, коли народ знову бенкетуватиме, алдар сп'яніє, і, коли уночі знову покладе свій повстяний батіг собі в узголів'я, отоді ти приловчися й роздобудь його.
Вирушив Сосур до алдару Гумської ущелини. Алдар ушановував свого сина й пригощав народ. Увечері, коли народ розійшовся по домівках, Сосур прибув до алдара Гумської ущелини. Алдар, тримаючи в руках повстяний батіг, привітав Сосура:
- Ти їдеш здалеку, напевно, утомився. Будь моїм гостем.
Сосур погодився. Уночі алдар поклав повстяний батіг у своє узголів'я й заснув. Вранці знову зібрався народ на бенкет, сіли вони за столи. Алдар Гумської ущелини запитує Сосура:
- Куди ти прямуєш, гостю?
- Їду шукати служби, може бути, десь наймуть мене.
- У мене немає дорослого помічника, живи у мене, будеш мені допомагати.
- Що ж, це добра компанія, - згодився Сосур.
- Тоді прислужуй гостям так, ніби ти - мій дорослий син. Нехай ніхто не піде від нас незадоволеним! Пригощай усіх гарненько.
І Сосур, буцім хазяйський син, прислужував бенкетуючим. Алдар Гумської ущелини непомітно для інших придивився до Сосура й відзначив його моторність, але мовчав. Їв і пив з гостями алдар, і як було не сп'яніти йому? До вечора просидів народ, потім розійшовся по домівках.
Тут алдар Гумської ущелини заохотив Сосура:
- Я вдячний тобі за сьогоднішню службу.
Уночі алдар уклав спати Сосура поблизу. Як тільки заснув алдар, Сосур непомітно витяг в нього з-під голови повстяний батіг, підхопився й голосно скричав:
- Гей ти, чорний віслюче! Ти думаєш, я дійсно можу шукати собі службу? Я - нарт Сосур! Ти мучив народ, тепер сам випробуй страждання!
Ударив він алдара Гумської ущелини повстяним батогом, і алдар перетворився на віслюка. Сосур нав'ючив на нього всі скарби алдара, і разом з пастухами погнав табуни й череди худоби алдара. Прибув Сосур до дому, де зі своїми хлопчиками чекала його золота олениця. Ударив Сосур оленицю повстяним батогом, і вона знову перетворилася на гарну жінку.
Дякувала Сосура, не могла нарадуватися жінка. Оскільки він був з нартів, то називала вона себе сестрою Сосура, а дітей своїх - його племінниками.
Повстяний батіг вона кинула у вогнище, і вогонь з того часу горить, не згасає.
Потім сестра й племінники зробили подарунки Сосуру, і з щедрими дарами повернувся він до нартів.
Небачений бенкет улаштував Сосур для усіх нартів і пригощав їх цілий тиждень.

НАРТ СОСУР І ВЕЛЕТЕНЬ БИЗГУАН

У трирічний похід зібралися нарти - як же інакше дізнатися, хто найдужчий?
Проїхали степи, добралися до дрімучого лісу, над лісом скеля, а на скелі здалеку видний замок. Вирішив Сосур вивідати, чий це замок. Відділився він від нартів і тихо піднявся на скелю. Бачить: ворота замка відкриті, сторожа не видно. В'їхав він у двір, прив'язав коня, а сам заглянув у вікно. Бачить: спить там вайг, велетень Бизгуан й так хропе, з такою силою видихає повітря ніздрями, що піднімаються і опускаються в ритмі його дихання плити даху.
- Звичайно, він ґвалтівник, цей Бизгуан, - розміркував Сосур, - а тому треба його згубити!
Прикинувся Сосур бідняком і окликнув його жалібно:
- Вайг Бизгуан! Твій батько й твоя мати нехай будуть мені захистом! Урятуй мене від нарта Сосура, хоче він мене зарізати!
Велетень Бизгуан підхопився зі свого ложа, вискочив у двір і побачив Сосура. А Сосур зростом йому по щиколотку. Закричав на нього велет:
- Хто ти? Звідки ти? Як потрапив сюди?
А Сосур йому жаліється:
- Людина я бідна, найнявся в пастухи до нартів. Вовки зарізали в мене в череді корову Сосура, і він пригрозив мене вбити. Всі родичі Сосура женуться за мною. Не знав я, куди дітися, і прибіг до тебе. Твоєму захисту доручаю себе, не видавай мене Сосуру, бо він живим мене засмажить.
- Давно шукаю я цього собачого сина! - закричав велетень. - А отут, мабуть, здобич сама йде під сокиру! Скажи, де шукають тебе нарти?
- Я скажу тобі, де вони, але сам з тобою не піду, живцем проковтне мене Сосур.
- Добре, ти залишайся тут і чекай мого повернення. А я подивлюся, що за чоловік Сосур.
- Почекай, вайг, не ходи на нартів сам. Краще пожени нартські табуни, і тоді нарти самі прийдуть до тебе, - порадив Сосур.
Велет Бизгуан вирушив гнати нартські табуни, а Сосур залишився в замку. В Бизгуана жив працівник, от Сосур з довір'ям звернувся до нього:
- Вкажи мені, де смерть вайга, щоб я знав, як його згубити.
Відповів працівник:
- Немає йому згуби. Та на найвищій вежі замка устромлені три стріли. Одна з них - душа його, друга - сміливість, третя – його сила. Спочатку візьми й виведи з підвалу замка чорного аркан-коня, припнутого там. Якщо він відразу дасть тобі сісти на себе, тоді добре, якщо ж не дасть - схопи його за задні ноги й крути навколо себе скільки зможеш, тоді він визнає, що ти його наїзник. Потім схопися на нього, і він домчить тебе на небо. Вертаючись із небес, пролетить він повз вежу, отут схопи ти ці три стріли, і тоді велетень буде у тебе в руках.
Сосур вивів чорного аркан-коня, але кінь не дав сісти на себе. Тоді Сосур схопив його за задні ноги й закружляв навколо себе. Кінь упокорився. Сосур скочив на нього, і кінь поніс його до неба й назад. А повертаючись із небес, пролітали вони повз вежу замка, і Сосур ухопив три стріли, встромлені в неї. Потім увійшов він у замок і став чекати повернення вайга.
Вайг Бизгуан поцупив головне багатство нартів - украв їхню худобу.
Шатана послала за нартами посланця тривоги, і нарти поквапилися назад. Але коли вони повернулися в селище, велетень Бизгуан був уже далеко. Пішли вони до Сирдона й запитують його:
- Навчи нас, де шукати вайга Бизгуана. Ти, напевно, як і завжди, догадуєшся про це.
- Ні про що я не здогадуюся. Але якщо хто й знає про це, то тільки Шатана.
Звернулися до Шатани, і вона порадила так:
- Якщо вмолите Сосура, він не тільки відіб'є й поверне вашу худобу, але й скот самого вайга Бизгуана вам прижене. Ну, а якщо серед вас є хтось дужчий за Сосура, нехай він поверне худобу!
- Якби хто-небудь із нас міг це зробити, ми б не запитували в тебе ради. Відважнішого й сильнішого, ніж Сосур, поки немає не тільки в нартів, але й серед чинтів.
- Тоді відправляйтеся Гомдзих-лісом, Сосур повинен вертатися тим шляхом.
Заглибилися нарти в Гомдзих-ліс, щоб зустріти Сосура.
А вайг Бизгуан тим часом повертався до свого замка й загорлав ще здалеку:
- Ну, постривай, Сосур, ти все зробив, щоб сховатися від мене! А куди ти тепер дінешся?
Наблизився велетень Бизгуан до свого замка. Всадив у нього Сосур першу стрілу, і вайг захитався. Вгатив Сосур другу стрілу - звалився велет на землю й почав благати:
- Не вбивай мене, Сосур, краще забери все моє добро.
- Такому негіднику, як ти, краще вмерти, ніж жити!
- Ну, якщо так, то коли вб'єш мене, вирви сиву волосину з моєї маківки, намотай її на свій палець, і до твоєї сили додасться двічі стільки.
Пустив Сосур третю стрілу - і вмер вайг Бизгуан.
Сосур вирвав сиву волосину з маківки велетня, але не зробив так, як пропонував йому зробити вайг перед смертю. Спочатку обмотав він волосину круг дерева, і дерево розкололося надвоє. На друге дерево намотав він волосину - те ж саме. Так підряд зрізав він сім дерев. А вже після намотав волосину на свій мізинець, і сили його подвоїлися.
Потім зігнав він худобу вайга Бизгуана з викраденими табунами нартів і погнав їх, а замок велетня подарував трудязі, що працював у ньому.
Нарти зустріли Сосура на шляху в Гомдзих-лісі й вшанували його величаннями.
З того часу ім'я Сосура стало найславетнішим серед нартів.

ЯК СИРДОН СТАВ ВОРОГОМ СОСУРА

Був Сосур у довгому від'їзді.
При такій нагоді Сирдон запропонував нартам:
- Своїх сімох синів поставлю я мішенню, стріляйте в них з луків і, якщо вцілите - нічого мені від вас не потрібно, а якщо не вб'єте й не пораните, то дасте мені по одному бику з кожного дому.
- Добре, - погодились нартські юнаки. Сирдон обгорнув і обв'язав сімох своїх синів однією волячою шкірою й поставив мішенню на даху семиярусної вежі роду Бората.
Нартські парубійки почали пускати стріли в синів Сирдона. Щодня стріляли вони в них, але ніяк не могли ні поранити їх, не вбити.
А Сирдон заговорив своїх синів: тільки від стріли Сосура могла статися з ними смерть. Коли нартські юнаки протягом багатьох днів не могли вцілити в синів Сирдона, Сирдон почав глузувати з них. Він вже приготувався одержати по бику з кожного нартського дому.
Але якраз повернувся додому Сосур. Бачить, що нартські юнаки кудись стріляють. На околиці селища Сосур зустрів віщунську жінку й запитав:
- Сьогодні день не святковий, чому змагаються в стрілянині з лука нартські юнаки?
Віщунка розповіла:
- Сирдон поставив мішенню своїх синів, і в них випускають хлопці стріли, але не можуть вцілити. Сирдон кепкує з них, а завтра одержить по бику з кожного дому.
- Я покажу йому зараз, як глузувати над нартами! - вирішив про себе Сосур і обережно, щоб Сирдон його не побачив, підійшов до стрільців з лука, стрелив у хлопчиків і першою ж стрілою вбив їх усіх. Звалилися хлопчики у двір хазяйства Бората.
Сирдон відразу упізнав стрілу Сосура по її шуму в леті. Але що він міг вдіяти? Встиг тільки заклясти:
- Нехай Бог не простить тобі цього, Сосур! Того, чого давно ти прагнув, зараз вдалося досягти!
Увійшов він у двір, виніс своїх сімох синів, вирив для них сім могил і поховав їх.
І став Сирдон ворогом Сосура.


СИН БИЦЕНАГА, МАЛЕНЬКИЙ АРАХЗАВ

У селищі Горішні Нарти жила гарна дівчина по імені Асира. Ні красою, ні стрункістю ніяка дівчина на світі не могла з нею зрівнятися. А ще мала вона дуже вмілі й майстерні руки. Не було серед молодих нартських хлопців такого, чиє серце не вразила Асира.
От якось раз на нартському нихазі зайшла серед молодиків розмова про красуню Асиру. Один запевняє:
- Вона мені перевагу віддає, - другий: - Мені.
І довго тривала така суперечка.
Сирдон, син Гатага, мовчки слухав ці сперечання, потім устав і пішов до Асири. Заглянув він у двері її оселі й побачив, що Асира однією рукою кроїть, а другою - шиє. Сирдон переступив поріг, обперся на свій ціпок і привітався:
- Добрий день, красуня Асира!
Асира на нього навіть і не оглянулася.
Вдруге звернувся до неї Сирдон:
- Невже хочеш, щоб нартські молодики повбивали один одного? Зібралися вони на нихазі й сперечаються. Хто каже: вона мене більше любить, а хтось - мене. Дай відповідь нартським юнакам, розсуди їхню суперечку.
Але красуня Асира залишила слова Сирдона без усілякої уваги. Лише зневажливо поглянула на нього через плече.
Прикро стало Сирдону, що Асира ніяк не реагує на його слова й він мовив знову:
- Горда Асира, адже ми тут одні, ніхто нас не бачить, підпусти мене ближче.
Асира у гніві схопила ножиці й презирливо кинула:
- Іди звідси, поки своїми булатними ножицями не виколола я тобі очі.
Скипів Сирдон від образи, вийшов з дому Асири і пообіцяв:
- Ну, якщо так, змушу я тебе походити в шубі ганьби!
Після цього Сирдон пішов, - як же могло бути інакше!
Але він підмовив нартську молодь скласти пісню про красуню Асиру. А в пісні тій говорилося, начебто красуня Асира стала коханкою бідняка Тевеза з роду Ацата.
Дійшла ця пісня до вух батька Асири.
- Як би не було, а недарма склали пісню про мою дочку, - подумав батько й замкнув Асиру у верхньому ярусі вежі, а сам із дружиною оселився в нижньому ярусі. Стали вони так жити.
Не видить Асира ні білого світу, ні просвітку; не бачить вона небесної блакиті - сидить у верхньому ярусі вежі й не розуміє, за що вона покарана.
Але хіба бідний Тевез міг не чути про лихо Асири? Змайстрував він собі крила і якось безмісячної ночі злетів до верхнього ярусу вежі, до Асири. Сів на підвіконня й зняв крила. Упізнала його Асира, відкрила вікно, і пробули дівчина з юнаком усю ніч. Ще не розвидніло, як Тевез прилаштував свої крила і майнув до себе додому.
Скільки пройшло часу, хтозна? Але тільки відчула Асира, що вона вагітна. І попросила вона батька:
- Не можу я більше так жити: не милий мені білий світ і небесна блакить. Не потрібні мені багаті шати, вели мені зшити з овечих шкір шубу вільного покрою й дозволь мешкати в нижньому ярусі нашої вежі. Я й ходити нікуди не буду й не стану більше наряджатися, і тоді на мене ніхто й дивитися не захоче.
Вислухав батько прохання Асири й зробив так, як вона просила.
Вираховувала Асира дні, й в установлений час народився в неї син із золотим волоссям. Тоді зустрілася Асира з Тевезом і поремствувала:
- Буде жахливо, якщо про наші справи довідаються нарти. А в селищі Долішні Нарти про мою ганьбу складуть сороміцькі пісні й будуть супроводжувати грою на фандирах. Скоріше майструй дерев'яну скриню.
Тевез зробив міцну скриню й прикрасив її мистецьким різьбленням. Нагодувала Асира груддю свого золотоволосого хлопчика, потім поклала його в скриню, заліпили щілини як слід воском і пустили рікою. Природно, понесло його бурхливою течією в долину до рівнин.
А внизу на рівнині жив Биценаг-алдар. Дітей у нього не було. І володів він чималими чередами. У Биценаг-алдара в підданстві були рибалки, і жили вони в окремих селах понад водою.
Якось удень бачать рибалки - несе ріка скриню, отож виловили її, і витягли на берег: от, мовляв, яка гарна скриня!
Понесли вони знайдену скриню до Биценаг-алдара.
- Зніміть з неї кришку, подивлюся, що цікавого в середині! - наказав алдар рибалкам.
Відкрили скриню і почули плач дитини. Биценаг-алдар оглянув хлопчика, по кольору волосся здогадався, що хлопчик нартського роду, і зрадів:
- О, нехай впадуть на мене його хвороби! Мені послано те, про що я мрію все життя. Він поспішив до своєї дружини. Побачила вона дитину і дуже зраділа:
- От щасливий дарунок нам і боже благословення!
Накрутивши на поперек сувій тканини, щоб здаватися гладкою, вона пройшла по вулиці. Ішла якраз повз нихаз, а там у той час знаходився нарт Сосур.
Люди дивувалися:
- Дружина Биценага вагітна!
Коли дружина Биценага, повертаючись, знову проходила побіля нихаза, вона привіталася з чоловіками:
- Добрий вам вечір!
І Сосур їй побажав:
- Хай народиться у тебе син! А ім'я йому дам я, нарт Сосур!
Повернулася жінка додому й передала чоловікові слова Сосура. Тоді Биценаг-алдар підказав:
- Скоріше в постіль іди, начебто ти родиш.
Лягла дружина в постіль, а хлопчика поклали з нею поруч.
Биценаг-алдар покликав глашатая:
- Сповісти увесь світ про те, що в Биценага народився син. Хто нас любить, той нехай на бенкет до нас приходить, ну, а хто не любить, може прийти поглянути на хлопчика.
Сповістив глашатай народ про те, що в Биценага син народився. Дивувався народ. Хто балакав:
1 Я нещодавно був у них і нічого такого не помітив, - а хто припускав інше:
2 Може, глашатай помилився, адже зовсім недавно бачили ми дружину Биценага, і була вона пласкою, мов риба-камбала.
Зібрався весь народ у Биценаг-алдара.
Ріже алдар на радощах білих биків, мов тих білих ягнят. Цілесенький тиждень бенкетував народ у господі Биценаг-алдара. Багато було випито за здоров'я немовляти, багато переспівано пісень. Та ось закінчився бенкет, гості розійшлися по домівках.
Але звідки в дружини Биценага материнське молоко? Взялися шукати для хлопчика годувальницю. Кожному хотілося, щоб син Биценага був його молочним сином. Але хто з жінок його не брав, жодна не могла годувати його груддю: дитина так висисала грудь, що жінка ледь Богу душу не віддавала, і приносила його назад до Биценаг-алдара.
Як би там не було, справа ця обійшлася. Хлопчик підріс і почав бувати там, де збираються люди. І от якось прийшов він до Биценаг-алдара й запитує:
- Дада, тату, чому ти не даєш мені імені?
- Не можу я дати тобі ім'я, поки його не дасть тобі мій друг, нарт Сосур.
Як міг відгукнутися на це хлопчик?
Пройшло ще немало часу. Все ріс і підростав син Биценага. Одного разу вирішив він піти на полювання й повідомив матір:
- Я на полювання йду, приготуй мені із собою харчів. Мати наготувала йому із собою що треба, і юнак вирушив на полювання до підніжжя Чорної гори. І так трапилося, що на полюванні Бог звів його із Сосуром.
- Може, разом будемо полювати? - питає юнак.
- Знайдемо собі спочатку місцину для ночівлі, а там подивимося, - мовив Сосур.
Юнак швидко узявся за діло, поставив курінь і знову допитується:
- Ну як, будемо разом полювати чи ні?
- Давай полюватимемо кожен сам по собі, але нехай вся здобич уважається спільною, - запропонував Сосур.
Розійшлися вони рано-вранці і полювали до вечора. Коли стемніло, першим прийшов на бівак юнак. Розвів він вогнище, приладив шашлики над жаром, приготував постелі із сухої трави. Невдовзі і Сосур повернувся. Повечеряли вони. Тоді поцікавився юнак у Сосура:
- Нехай мій старший простить мені нескромне питання, але хочу знати я: чи добув ти щось сьогодні?
А Сосур відповів:
- Гіршого полювання, ніж сьогодні, не було в моєму житті. Навіть зайця не вдалося мені підстрелити. А тобі як удалися лови?
- За моє недовге життя мало довелося мені полювати, але із цих нечисленних днів сьогоднішній був для мене найневдаліший. Тільки сорок оленів без одного вдалося здобути.
Насупив тут брови Сосур, кривдно йому стало.
Переночували вони разом, а вранці після сніданку пішли полювати.
Увечері юнак знову прийшов першим, розпалив вогонь до приходу Сосура, приладив шашлики над жаром. От і Сосур повернувся. Повечеряли вони, і юнак запитав у Сосура:
- Чи сьогодні вдалося полювання?
- Ніде нікого, - похмуро буркнув Сосур. - Не щастить мені вже два дні. А як тобі вдалося полювання?
- Теж погано. Тільки шістдесят оленів без одного вбив я, - скрушно мовив юнак.
І знову вони вляглися спати.
Вранці після сніданку розійшлися вони по різних ущелинах полювати, і ввечері юнак знову повернувся на бівак першим. Встиг він і вогнище розвести, і шашлики поставити на смаження ще до повернення Сосура. Повечеряли вони, і знову запитує юнак:
- А сьогодні, мій старший, трапилася тобі здобич?
- Нічого не вдається мені вже три дні. А як твої справи?
- Та невдалі. Мабуть, краще кинути наші лови. Мені теж немає удачі. Весь день бродив я чагарниками, а всього тільки й дичини вісімдесят голів без однієї вдалося мені здобути.
Лягли вони спати, але від пекучої образи не спиться Сосуру.
- Буде він завтра ділити впольовану здобич і мені дасть, звичайно, меншу частку. Ні, не знести мені цього сорому, краще вже вмерти. Не хочу я зганьбленим показуватися нартам.
Настав ранок, поснідали вони, і хлопець запропонував Сосуру:
- А тепер, мій старший, підемо ділити те, що послав нам богами.
Бачить Сосур: на три однакові частини розділив здобич молодий мисливець. Прикро стало Сосуру, відвернувся він від впольованого, звів свої брови й потемнів лицем.
А хлопчина запросив Сосура:
- Подивися, це твоя частка по старшинству.
Здивовано підняв брови Сосур і взяв свою частку.
- А тепер візьми ще частку, - це частка товариша. І цю частку взяв Сосур.
- А остання частка залишиться мені, - мовив молодий мисливець, й узявши на плечі важкі туші, що дісталися йому, побажав Сосуру доброго дня й пішов геть.
Не ворушачись, дивиться йому вслід Сосур і дивується:
- О боже! Хоча я живу серед могутніх нартів, але такого дужого чоловіка ще ніколи не доводилося зустрічати. Хто ж він такий? Я навіть імені його не знаю.
І Сосур швидко став наздоганяти юнака. А той саме оглянувся й побачив, що Сосур йде за ним. Тоді він зупинився й запитує:
- Може ти щось забув, мій старший?
А Сосур відповів:
- Ми з тобою разом полювали три дні, а я навіть не довідався, як тебе звати. От чому поспішив за тобою.
- Ще немає в мене імені, добрий чоловіче. Коли запитав я у свого батька, чому він не дає мені імені, той сказав: - Не можу дати тобі імені, поки не одержиш його від друга мого, нарта Сосура.
Звичайно, зрадів Сосур:
- То ось ж я, Сосур, батька твого друг. Відтепер називайся, маленький Биценагів сину, іменем Арахзав.
Повернувся додому Арахзав і розповів батькові, як він зустрівся на полюванні з мисливцем, а той виявився нартом Сосуром, і як від нього одержав він ім'я - Биценагів син, маленький Арахзав. І попросив у тата:
- Дада, у людей тільки й розмов, що про нартів. Хочеться мені побувати в них.
- Нехай зніму твої хвороби, але якщо ти в мене виріс настільки, що можеш сам їздити в походи, то що може бути мені приємніше, ніж послати тебе в гості до нартів, - погодився Биценаг. - Якщо тобі так сильно хочеться потрапити до них, то візьми гнуздечку, упіймай у нашому табуні коня, що прийдеться тобі по норову, і в щасливу годину рушай у путь.
Піймав коня відважний Арахзав, осідлав його й поїхав до нартів. На краю селища побачив він віщунку.
- Нехай прямим буде твій шлях, Биценагів син, відважний Арахзав.
- Радості твоєму серцю, добра жінка.
- Куди їдеш ти, сонце моє?
- Нартів хочу відвідати.
- А що це за кінь під тобою? Адже вони на таких шкапах возять припаси пастухам на пасовище. А що це за меч? Бо нартські хазяйки сир ріжуть такими ножами. А що це за ріжок у тебе в руках? Він менший за дудку, на якій грають нартські пастухи. Ні, ти не син Биценага. Не інакше, він тебе десь у бур'янах знайшов. Був би ти рідний його син, дав би він тобі того коня, якого він для себе береже і який застоявся й так жадає руху, що давно вже гризе сталеві свої шенкеля. Вісім ніг у його коня й чотири вуха. Пожалів він, видно, дати тобі того коника. А його меч у прислів'я ввійшов, кращого за нього немає, синявим вогнем палає він жагою бою.
Не витримав глузування й повернув Арахзав коня назад додому.
- Чому ти повернувся, син мій Арахзав?
- Не син я тобі.
- Отак-так!
- Був би я син твій, то дав би мені того коня, що застоявся й так жадає гарцювати, що давно вже згриз сталеві свої шенкеля. Був би я син твій, ти озброїв би мене тим мечем, що синяво палає жагою січі.
- Нехай перейму я недуги твої, але якщо ти вже так змужнів, щоб сидіти на моєму коні й носити мою зброю, то що може бути приємніше для мене? Але ти ще малий і не впораєшся з таким конем.
- То вже мій клопіт, - заявив Арахзав.
- Тоді лізь до підземелля, побачиш плиту, що й парою волів не зрушити. Під нею ти знайдеш і коня, і зброю.
Повів Биценаг хлопчика в підземелля й указав йому, де для нього кінь і зброя.
Штовхнув Арахзав носаком плиту й відразу перевернув її.
Вивів юнак коня з підземелля, узяв чорне мило, до чорного Тереку повів він коня й так відмив його, що став кінь чистий, мов ґудзик зі слонової кості.
Осідлав коня Арахзав, взяв зброю й поїхав до нартів.
А Шатана застерегла Урузмага:
- Прибуде до вас, нарти, чи сильне військо, чи один чоловік, що вартий справдішнього війська.
Зібралися нарти у великому домі Алаката навколо родового казана, повного їства, і переказав їм Урузмаг віще попередження Шатани.
А ще трохи згодом Урузмаг подивився з-під долоні в долину і завбачив:
- Якось тривожно на рівнинах. Місяць і сонце блищать на небі, а нижче них стелеться туман. Зграї птахів густими хмарами летять до нас, і глибока борозна, мов за плугом, пролягла нашими полями.
Обернулися всі нарти туди, куди вказав Урузмаг, але ніхто не розуміє, що це за напасть рухається на нартське селище.
А Шатана в цей час сиділа у вежі. Послали до неї нарти:
- Будь ласка, Шатано, зазирни у твоє небесне дзеркало: що за гість незваний з'явився на нашій землі?
Глянула Шатана в небесне дзеркало:
- Ну, нарти, їде до вас те, про що я говорила, - чи то військо, чи один чоловік, що вартий цілого війська. Всеньке життя ви брали гору над усіма, а тепер на вас іде той, хто дужчий за вас. Те, що туманом здається, - це пара з рота його коня. Те, що здається вам зграями птахів, - це з-під копит його восьминогого коня злітають грудки землі вище голови, на чорних воронів схожі вони. Те, що називаєте ви місяцем і сонцем, - це зброя його так зблискує, що сліпнуть очі від цього сяяння. А глибоку борозну залишає величезний меч цього вершника тому, що він ще маленький хлопчик, і по землі волочиться меч його й риє її. Дивіться тепер на річку: якщо буде цей вершник шукати мілководдя, то він нам не страшний. Якщо ж він, не знаючи броду, навпростець буде переправлятися, то не зважайте, що він малий, він буде вам загрозою!
Так сказала Шатана й прорекла:
- О, Господи, якщо цей вершник буде шукати броду, нехай буде нам ворогом. Але якщо він переправиться, не знаючи броду, нехай буде нам вічним другом.
Глянули нарти й бачать: під'їхав вершник до річки й, не розбираючи, де мілководдя й де вир, спрямував коня через ріку, перетнув бурхливу течію з такою швидкістю й спритністю, мов риба.
Стривожилися нарти й попросили Шатану:
- Будь уважною до нас, Шатана. Поки він сюди не піднявся, порадь нам: як бути?
- Ідіть скоріше до великого дому Алаката, у сім рядів сідайте й починайте врочистий бенкет. Сосур нехай буде у вас за молодшого й прислужує старшим. Гість наш, з'явившись на бенкет, посоромиться сісти нагорі, зі старими, а сяде наприкінці всіх семи рядів. Тоді нехай всі сім рядів посилають йому заздоровні чаші. Доведеться йому випити всі ці чаші, і якщо від питва він не вмре, то інакше вже ніяк його не здолати. Тільки нехай ніхто не скаже йому зайвого слова, бо прорубає він крізь вас вулиці й провулки й погубить усіх. Дуже багато має він сподівань на коня свого. Чимскоріше візьміть у старого Урузмага його плямистого, сухим чарівним клеєм обсипте його й сім разів поваляйте його в піску. Коли гість спішиться, прив'яжіть коня його на одній конов'язі з конем Урузмага. Поб'ються коні, почнуть гризти зубами один одного, шматки піщаного панцира доведеться відривати коневі нашого гостя від тіла коня Урузмага, а той буде виривати криваві шматки з тіла коня чужинця й зробить йому важкі рани. Коли ж буде під'їжджати він до селища, я вийду назустріч і скажу йому:
- Повертай до нашого дому. Адже ти молодий і їдеш здалеку, а я буду тобі доброю господаркою. - Якщо вдасться мені заманити його в нашу господу, я всю свою хитрість і підступництво увіллю йому в їжу, щоб позбавити його віри у свою силу. Якщо вже не вдасться мені заманити його в оселю, то я прямо посеред вулиці його миттю вирощу яблуню, з гілок якої обсипатися будуть спілі плоди. Якщо тільки спробує він яблук із цієї яблуні, одразу втратить віру в себе.
Погодилися нарти з порадою Шатани. Сім разів обсипали вони клеєм коня Урузмага, сім разів поваляли його в піску й прив'язали до конов'язі біля дверей великого дому Алаката, а самі сіли в сім рядів у ньому. А Сосур був у них за молодшого й прислужував за бенкетним столом.
В'їхав Арахзав в нартське селище, а Шатана кричить йому з вежі:
- Здоровим до нас прибувай, Биценагів син Арахзав! Заїдь до мого дому, доброю господаркою буду я тобі.
- Не у звичаї батька мого зупинятися в підступних жінок, на тебе схожих.
- Якщо відвертаєшся ти від частування, освіжися тоді плодами ген тої яблуні, що росте серед вулиці, можеш сповнити яблуками свої кишені, - запропонувала Шатана.
- До чого мені твої яблука? Дивись-но: де твоє дерево?
Тричі вдарив Арахзав батогом по стовбуру яблуні, пролунав тріск, і дерево відлетіло геть.
- Приїхав я сюди не за твоїм частуванням, жінко, я прибув до нарта Сосура. Вкажи мені, де він зараз.
- Він на бенкеті у великому домі Алаката, прислужує старшим, - відповіла Шатана.
- Тоді нехай мене проводять до того дому.
Послала Шатана маленького племінника свого, сина Хамица, Батраза, щоб він проводив приїжджого до будинку Алаката.
Під'їхав Арахзав до будинку, де зібралися нарти. Вибігли всі йому назустріч:
- Здоровим будь, Арахзав, син Биценага, гість із далекої країни!
- Коня його треба скоріше прив'язати: розпаленілий він, нехай охолоне. Припніть його поруч з плямистим конем Урузмага.
- Прийміть зброю його й повішайте, де зручніше!
Прийняли молодші його зброю, але на яке вішало не повісять, не витримує гак, обривається.
- Я сам вішало для моєї зброї! - сказав Арахзав й підв'язав зброю знову на себе.
А збруя у нього - на яку скриню не покладуть, продавлюється кришка у скрині.
Запрошують його нарти сісти нагорі зі старшими, почесними гостями, але він не сідає там, просить дозволити йому сісти в кінці семи рядів.
- Мені тут заведено бути, - твердо запевнив він.
От всі сім рядів піднімають заздоровниці, із всіх семи рядів чаші приходять до нього. Він все випиває, але скільки не п'є й скільки не їсть, та краще за всіх виконує застільний звичай.
Сосур прислужував там, і ні однієї не спорожнілої чаші не прийняв у гостей. Челахсартаг, син Хиза, сидів там на почесному місці, і сам Сайнаг-алдар був старшим на бенкеті.
Коли підносив Сосур гостеві повну чашу, то, тримаючи її в руках, він у танці йшов по краю стола, через увесь стіл проходив краєм, але ні шматочка не падало зі столу й ні краплі не проливалося із чаші. Так у танці переходив він з одного краю стола на іншій.
І мовив тут син Хиза Сосуру:
- Піднеси-но мені турячий ріг, наповнений найміцнішим з ваших напоїв.
Приніс йому Сосур турячий ріг, наповнений ронгом, міцною медовухою. Підняв син Хиза цей ріг однією рукою, а другою взяв чималий почесний шматок - волячий окіст - і велів Сосуру:
- Там, нижче за всіх, сидить наш гість, Биценагів син, відважний Арахзав. Поклич-но його сюди, я піднесу йому цю чашу.
На заклик Сосура жваво підхопився Арахзав. Обвішаний важкою зброєю, скочив він на край столу й рушив до сина Хиза, у той бік, де сиділи старші. У мистецькому танці йшов він до них. На подив усьому світу був цей натхненний танок!
Позаздрив йому син Хиза, але притаїв завидки, і, коли Арахзав дійшов до його почесного місця, сказав йому поважно:
- Ти гість, ось тобі від мене почесне підношення.
До дна випив чашу відважний Арахзав й, неначе вовк, до самої кістки обгриз він все м'ясо з окістя. Після цього подякував він сина Хиза й повернувся на своє місце.
Сподівався Челахсартаг, син Хиза, що після цієї чаші звалить з ніг Арахзава, та мов нічого не сталося, тримався той на ногах.
Образився син Хиза, що не по його вийшло, і під’юдив Арахзава:
- І чого це ти, цуценя, приїхав сюди? Адже від тебе рибою смердить.
- Я буду справнім цуценям, - гнівно кинув Арахзав, - якщо за тиждень не приїду сюди й не закидаю ваше селище кінськими кізяками.
І, сказавши це, він роздратовано вийшов з будинку. Коли ж побачив коня свого, ще сильніше розгнівався. Здолав його кінь плямистого коня Урузмага, але й сам був дуже покусаний.
Коли Арахзав вийшов з гулянки, лячно стало синові Хиза й він стривожився:
- Позбавив мене розуму Бог, бо доброго чоловіка я скривдив. Хто повернув би його назад, тому зроблю я щедрий подарунок.
А Сосур промовив:
- Я б узявся повернути його, але ти віроломна людина, і не можна тобі вірити.
- Бог і земля нехай будуть свідками, - присягнувся син Хиза Челахсартаг. - Проси в мене чого хочеш! Будь-яке бажання серця твого виконаю!
У сина Хиза була дочка, красуня Весна.
- Видай за мене красуню Весну, і я поверну на бенкет мужнього Арахзава.
- Ти тільки замири мене з Арахзавом, і тоді вона буде твоєю, - пообіцяв Челахсартаг.
Вивів Сосур свого прудкого коня, скочив на нього й погнався слідом за Арахзавом. Він майже вже нагнав його, як раптом подумав з побоюванням:
- Як мені бути? Наздогнати його? Він подумає, що я його переслідую. Обігнати його й виїхати йому назустріч? Може подумати, що я в засідці сидів і чекав на нього. Ну, будь що буде, поїду пообіч.
Майже порівнявшись з Арахзавом, здалеку крикнув Сосур:
- Агов, Биценагів син, маленький Арахзав, прошу, скривдженим не їдь від нас. Стурбовані нарти твоїм від'їздом.
- Нехай Бог зробить так, щоб ви винищили один одного! - закинув йому Арахзав.
- Він ще хлопчик. Може, підкуплю я його серце обіцянкою подарунка? – розміркував Сосур і пообіцяв:
- Якби ти повернувся, Арахзав, який багатий подарунок я зробив би тобі!
- Подарунок! Скажи-но мені, який твій подарунок?
- Коня мого тобі подарую.
- А чим знаменитий твій кінь?
- Бог і земля нехай будуть свідками, за мить може він проскакати від місця сходу сонця до місця заходу його.
- Лихо тобі, Сосур, якщо ти в цьому бачиш чудо! Ми на таких шкапах їздимо з дому в дім браги випити.
- Маю ще для тебе подарунок - меч мій булатний.
- А чого вартий твій меч?
- Бог і земля нехай будуть свідками, вдарить мій меч чи по дереву, чи по каменю - усе, що не кинеш погляд, все він розрубає, і не тільки не притупиться, а стане ще гострішим.
- Та що там, Сосур! Наші жінки ріжуть сир такими ножами.
- Є в мене ще один подарунок.
- Ну, що за дарунок?
- Китиця на руків'ї мого меча.
- Чим же коштовна оця китичка?
- Нехай будуть свідками Бог і земля, якщо чорною ніччю застане мене в степу негода, то ця китиця освітлює шлях, і я благополучно повертаюся додому.
- Овва, Сосур, якщо це здається тобі чудесним, либонь, ти не нарт. Коли наші вівці вертаються пізно додому, то невістки наші на цеберки свої надягають такі китички й при їхньому світлі доять овець.
- А ще от що скажу я тобі, Арахзав: якщо вдасться мені повернути тебе на бенкет, то син Хиза віддасть заміж за мене красуню Весну.
- От із цього й починав би, Сосуре, - зрадів Арахзав й повернув назад. - Тільки прошу, не ображайся на те, що я хулив чудесні скарби твої.
По дорозі в нартське селище зустріли вони Дзеха, сина Азова й розповіли йому про свою пригоду.
- Пращурами присягаюся, коли весілля зазначається, то я з вами, - сказав Дзех, і рушив з ними.
Але, побачивши, що повертається Сосур з компанією, син Хиза порушив свою клятву й, схопивши Весну за руку, піднявся в Айнаг-башту, у свою фортецю на високій стрімкій скелі.

ЯК СОСУР ОДРУЖИВСЯ ІЗ ВЕСНОЮ

Сім років сватався Сосур до Весни, прекрасної дочки Челахсартага, і сім років підряд відмовляв йому гордовитий Челахсартаг, син Хиза.
Одного разу нартський рід Алаката влаштував бенкет. Всі нарти зібралися на цей великий бенкет. У просторому домі Алаката сіли вони рядами.
Урузмаг очолював один ряд столів, Хамиц – був на чолі другого; на чолі третього ряду сидів нарт Сирдон.
Був запрошений на цей бенкет і син Хиза Челахсартаг.
Їли й пили нарти на врочистому бенкеті роду Алаката. Хвилями котилися заздоровниці - від старших до молодших й від молодших до старших.
У розпалі бенкету Челахсартаг, син Хиза, почав сперечатися з Сосуром про те, хто з них кращий.
- Клянуся батьком, - завзято сказав Челахсартаг, - у всьому готовий я змагатися з тобою й упевнений, що у всьому перевершу тебе. Нумо, давай потанцюємо на пару.
- Авжеж, станцюємо, - згодився Сосур. - А що ти даєш у заставу?
- От якщо ти станцюєш краще за мене, - заклався син Хиза, - тоді я видам за тебе дочку свою, красуню Весну. Ну, а ти що поставиш?
- Шолом Бидаса поставлю я, - пообіцяв Сосур. - При звістці про битву шолом цей сам злітає на голову воїна, покриває її, і воїн стає невразливим. Але ще на додачу ставлю й мій меч, і мій панцир. Як старшому і як гостеві в нартів, тобі починати, Челахсартаг.
Підхопився з місця син Хиза й почав танцювати. Спочатку він довго танцював на землі, потім скочив й став танцювати на столі - і відразу зачепив і розілляв тузлук і хліб упустив зі столу.
Сів Челахсартаг на своє місце, дійшла черга танцювати Сосуру.
Добре танцював син Хиза, та Сосур протанцьовував краще - підхопився він на свій стіл і пішов перескакувати зі столу на стіл! Дзиґою кружляв він краями столів і жодної скибки хліба не зачепив, ні однієї чаші не розілляв.
Потім підняли всі бенкетуючі свої мечі й кинджали вістрями догори, і Сосур виконав небачений танок на вістрях мечів і кинджалів. З такою швидкістю вертівся він, з якою колеса млина кружляються в бурхливому потоці води.
- Ну й спритний чортяка! – вигукували захоплено ті, що любувалися танцем Сосура.
Довго танцював Сосур.
Коли сів він на своє місце, хазяї бенкету Алаката внесли до країв наповнену ронгом велику почесну чашу Ацамонга. За чотири ручки тримали вони чашу й, звернулись до бенкетуючих:
- Той, хто потанцює, тримаючи на голові нашу чашу Ацамонга, і не проллє з неї ні краплі ронга, той воістину буде вважатися найкращим танцюристом.
Підхопився з місця син Хиза, поставив на голову чашу Ацамонга й пішов танцювати. Добре витанцьовував він, нічого сказати, але все-таки краплі ронга ні-ні та й переливалися через краї чаші. Після того як станцював Челахсартаг, знову сповнили до країв чашу Ацамонга й подали її Сосуру. Поклав Сосур собі на голову чашу Ацамонга й пішов танцювати. Краще, ніж першого разу, танцював він, і ні краплі ронга не впало за край чаші. Ну, як було не дивуватися такому танку?
Коли закінчив танцювати Сосур, то Челахсартаг заявив:
- Щоб вам усім пропасти, якщо не почую я від вас правди - хто з нас танцював краще.
- Ти почуєш правду, - запевнили нарти. - Ти, син Хиза, танцював добре, але Сосур танцював краще за тебе: змагання виграв Сосур.
Нічого не відповів Челахсартаг, у гніві вискочив з-за столу, сів на свого коня й помчав до себе додому, у башту Хиза.
Другого дня покликав Сосур своїх друзів і поїхав до дому Хиза за прекрасною Весною, обіцяної йому Челахсартагом.
Але міцно замкненими виявилися ворота фортеці, і зрозумів Сосур, що зрадив Челахсартаг своєму слову й не хоче видати за нього красуню Весну. І вирішив Сосур силоміць взяти башту Хиза й забрати собі красуню Весну.
Повернувся Сосур додому, покликав глашатая й наказав йому:
- Пройди всюди й прокричи голосно нартам: - Сьогодні п'ятниця, а через тиждень йдемо ми в похід на фортецю Хиза! А той дім, що не дасть вояка, навіки віддасть мені хлопця у рабство!
Сповістив глашатай всіх нартів про заяву Сосура. І у всіх нартських домах стали споряджати воїнів.
У табунщика нартів не було дорослих синів, єдиний його син ще лежав у колисці. І голосно ремствував табунник:
- Сам я піти в похід не можу: ні на кого залишити мені табуни. А якщо не піду я в похід, то повинен буду віддати Сосуру у вічне рабство єдиного сина.
День у день, увесь тиждень журився табунник, удень і вночі бідкався він уголос про своє лихо. І раптом почув з колиски голос свого синочка:
- Не журися, батьку, споряджай краще мене у військо Сосура.
Здивований батько відповів на те:
- Хіба б я бідкався, якби міг ти рушити в похід?
Потягнувся тоді хлопчик у своїй колисці, розпрямив руки й ноги - затріщала колиска й розпалася на частини. А хлопчик сказав матусі:
- Я щось голодний, нана.
Випекла мати хлібину. Завдовжки й завширшки була хлібина зі зріст хлопчика. Малюк з'їв відразу усю хлібину, і на очах у батька й матері виріс удвічі.
- Тепер я вирушаю в похід, - заявив він. - Якщо Сосуру під час бою треба буде зійти з коня, то я зможу хоча б вуздечку потримати.
Велике військо зібрав Сосур і повів його в похід. Дорогою наздогнав військо хлопчик. Побачив його Сосур та й питає:
- А ти куди зібрався?
- Їду в похід. Буду в тебе вояком, - відповів хлопчик.
- Діло без молокососів обійдеться, - посміхнувся Сосур. - Повертайся краще назад.
- Не жени мене, Сосур, - попросив хлопчик. - Я ще знадоблюся. Коли тобі буде треба спішитися в бою, хоч вуздечку твого коня зможу потримати.
- Полохливий мій кінь. Якщо вирве він у тебе вуздечку, за що ти його схопиш?
- Я схоплю його за чубчик.
- А якщо ти відірвеш його чубчик?
- Я схоплю його за гриву.
- А якщо ти гриву відірвеш, і він вирветься?
- Я схоплю за вуха.
- А якщо вуха відірвуться?
- Я схоплю за хвіст.
- А якщо хвіст залишиться у твоїх руках?
- Я вхоплюся за його задню ногу.
- А якщо він залишить тобі свою ногу?
- Ну, якщо ти не вважаєш для себе позорищем попереду нартів скакати на триногому коні, без чубчика, без гриви, безвухому й безхвостому, то ніяка ганьба мені не страшна.
- Не простий це хлопчик! – захоплено вигукнув Сосур і прийняв його у військо.
Оточило військо нартів башту Хиза й почало її осаджати. Але міцно-преміцно замкнені ворота фортеці. Нічого не може зробити Сосур, жоден камінь не зрушився з місця в мурах захисної вежі. Зіскочив Сосур з коня, залишив його на хлопчика, а сам пішов до вояків, що осаджували вежу.
Довго дивився хлопчик на хід битви, а потім вибрав він у лісі найвище дерево, пригнув його до землі, прив'язав коня Сосура за чотири ноги до гілок, вуздечкою примотав його голову до верхівки. Потім відпустив дерево, воно випрямилося й підняло коня високо над лісом.
Побіг хлопчик до Сосура. Побачивши його, запитав Сосур:
- А куди ти дівав коня?
- Подивися, як він міцно прив'язаний, - вказав хлопчик. - Не сумнівайся, він нікуди не втече. А мене пусти ратоборствувати.
На верхівці дерева побачив Сосур коня свого й подумав:
- Гарного друга знайшов я собі.
А хлопчик продовжує просити Сосура. Що було робити Сосуру? Згодився він.
І мовив хлопчик Сосуру:
- Бачиш, над фортецею Хиза височіє Чорна скеля. Я залізу на неї й буду розбивати її своєї п'ятою. Уламки скелі будуть падати на вежу Хиза й руйнувати її. Є в Челахсартага заповітна стріла, зроблена небесним Курдалагоном. Пустить він у мене цю стрілу, потрапить вона мені в п'яту, упаду я з висоти стрімчака, але ти підчепи мене, не допусти, щоб я торкнувся землі. Через сім струмків повинен ти перенести мене, і тоді виконає Бог твоє бажання. Оживу я, зруйную фортецю Хиза й винесу тобі красуню Весну. Але якщо впустиш ти мене на землю й не зумієш перенести через сім струмків, то загину я й нічого не вийде із твого походу.
Заліз хлопчик на вершину Чорної скелі й почав розбивати її своєю п'ятою. Полетіли брили на фортецю Хиза, і багато вулиць поруйнували вони.
Побачив хлопчика Челахсартаг і пустив у нього стрілу Курдалагона. Та стріла простромила п'яту хлопчика, і він, мов сніп, покотився скелястим схилом!
Сосур зняв свою бурку, широко розгорнув і зловив у неї хлопчика. Потім, тримаючи його на руках, швидко побіг, перестрибуючи через струмки. Три струмки минув він, і раптом зустрівся йому старий. На плечах старого висів старий шкіряний мішок, а під пахвою він тримав вила-трійці зі зламаними зубцями. А це підступний Сирдон прийняв образ старого.
- Куди ти поспішаєш так, старче? - запитав його Сосур.
- Зруйнували нарти твердиню Хиза, от я й поспішаю туди, може і мені перепаде трохи здобичі. А ти начебто схожий на нарта Сосура. Так що ж ти носишся тут з мерцем? Адже тим часом викрадуть твою красуню Весну, - під’юдив старий.
Не послухав Сосур старого, побіг далі. Коли перескочив він із хлопчиком на руках через четвертий струмок, заворушився хлопчик. Перескочив через п'ятий струмок - забилося в хлопчика серце. Ще два струмки перейти - і зовсім оживе хлопчик. Щосили біжить, квапиться Сосур. От перескочив він шостий струмок і бачить: іде назустріч баба із ситом у руках.
- Чи не Сосура я бачу перед собою? Що ти возишся тут з мерцем? Захопили нарти фортецю Хиза й викрали твою красуню Весну. Дивись, я поспішаю туди зі своїм ситом: може, і мені щось перепаде з багатої здобичі.
Здригнулося серце Сосуре: коли жінка так впевнена, то не може це бути неправдою. Не знав Сосур, що це все витівки Сирдона.
Розстелив Сосур на пагорбі бурку, поклав на неї хлопчика, а сам кинувся до свого війська. Прибіг, бачить - сидять нарти попід стінами фортеці, чекають Сосура. Зрозумів тут Сосур, що обдурили його, кинувся назад до хлопчика, та застав його неживим. Землею мертвущою встиг посипати його Сирдон, і помер хлопчик.
Що робити Сосуру? Відіслав він додому своє військо, сам підійшов до того джерела, звідки брали воду люди Хиза, прикинувся мертвим і навіть весь вкрився хробаками. Прийшли з фортеці Хиза до джерела водоноси й побачили мерця. Повернулися вони назад і доповіли Челахсартагу, що лежить біля джерела доладний чоловік, умер він, і навіть хробаки покрили його. По їхній розповіді упізнав Челахсартаг, що мертвий чоловік - це Сосур, але не повірив у його смерть.
- Зовсім він не мертвий, прикидається, - засумнівався Челахсартаг.
- Я піду туди, - захотіла Весна, - маю побачити його.
- Не ходи, - заперечив батько. - Він упіймає тебе.
- Не торкнеться він мене, - запевнила Весна. Закрила лице долонею й спустилася вона до джерела. Набрала води й повернулася додому. Важко було Сосуру стриматися, коли побачив її, але він навіть не ворухнувся.
- Посоромися, тату! - дорікнула Весна Челахсартага. - Від того мерця, окрім кісток, нічого майже не залишилося, а ти навіть мертвого так боїшся його, що не смієш підійти. Якщо Сосур мертвий здатний вселяти такий страх, значить, був він звитяжний і гідний мене. Ах, чому ти не видав мене за нього! Не зустріти мені тепер нікого кращого!
- Він не вмер ще, - розважив Челахсартаг. І наказав слугам своїм загострити й розжарити рожно і застромив його в п'яту Сосуру.
- Якщо рожно, простромивши всю ногу, вийде над його коліном, а він так і не ворухнеться, отоді повірю, що він мертвий.
Слуги зробили так, як велів їм Челахсартаг: загостреним розпеченим рожном від п'яти простромили ним ногу Сосура. Витерпів Сосур цей біль й не поворухнувся. Але все ж не повірив Челахсартаг у смерть Сосура.
- Принесіть мені рожно, - наказав.
Взяв Челахсартаг рожно та й понюхав його.
- Живий ще цей клятий Сосур, - вирішив Челахсартаг.
- Що ти тільки кажеш! - заперечила Весна. - Якщо кому шпичак встромиться в ногу - і то не стриматися від зойку. А коли цей нарт, якому в п'яту встромили розпечений рожен, живий і навіть не охнув і не поворухнувся, то який же інший наречений буде достойним для мене?
Вийшла Весна з фортеці й, ударяючи себе по обличчю, стала голосити, як по дорогому небіжчику. Підійшла вона до того місця, де лежав Сосур, і запричитала:
- О ти, з нещасних нещасний! Умер ти у важких стражданнях! Якби знати раніше, що тобі загрожує смерть, я б кинулася у швидку річку, щоб врятувати тобі життя. Як жаль, що загинув ти без слави!
Важко було стриматися Сосуру, але знову затамувався він і навіть не ворухнувся.
Побачив Челахсартаг, що повернулася його доня цілісінька, не витримав і вийшов із вежі, щоб глянути на мертвого ворога.
Ось усе ближче підходить він до Сосура, ось підійшов він зовсім близько.
Аж тут не витримав Сосур, підхопився і накинувся на Челахсартага. Метнувся тікати Челахсартаг до воріт фортеці, але наздогнав його Сосур, ударив мечем і зрубав пів-черепа. Та Челахсартагу все ж вдалося заховатися у вежі, і крикнув він відтіля Сосуру:
- Через тиждень буде повторний бій, а поки здіймуся я до Курдалагона, щоб він загоїв мені голову!
Піднявся син Хиза Челахсартаг на небо, і Курдалагон скував йому з міді нову кришку черепа. Але, надягши її на голову Челахсартага, запитав Курдалагон:
- Зовні я приб'ю її цвяхами, але як загнути мені їх зсередини?
- Про це не турбуйся, - відповів Челахсартаг. - Щоразу, коли ти будеш забивати цвях зовні, я кашляну - і цвях загнеться як потрібно.
Так вилікував Курдалагон Челахсартага. Коли наступив день двобою, помолився Сосур Богу:
- Бог богів, милий Боже! Якщо я для чогось потрібний тобі й наділений хоч трохи таланом, то звели сонцю гріти з такою силою, щоб у лисого голова тріснула, а мідний череп розтопився.
Вийшов з фортеці син Хиза Челахсартаг і чекає Сосура. Але Сосур не йде. Дожидав син Хиза на палючому сонці, і розплавилася мідна кришка черепа Челахсартага, згорів його мозок, і, не сходячи з місця, вмер Челахсартаг.
Побачив це Сосур, увійшов до фортеці і мовив Весні:
- Я вбив батька твого, отепер ти моя.
- Я ладна бути твоєю дружиною, - згодилася Весна. - Тільки спочатку потрібно гідно поховати тіло батька мого.
Велів Сосур вибудувати великий склеп, і поклав у нього мертвого Челахсартага.
- Я поховав твого батька, - звернувся Сосур до Весни. - Яку ще відмовку зумієш придумати?
- Хочу на свої очі побачити, як похований мій батько, - розважила Весна, - і тоді вже благословить нас Бог, бо не буде кого боятися.
- Ну що ж, підемо, поглянь сама, - запропонував Сосур.
Не помітив Сосур, що булатні ножиці заховала Весна у своєму рукаві.
Глянула Весна на мертвого батька, раптом ножицями простромила своє серце й намертво впала на труп.
Довелося Сосуру поховати її поруч із батьком.
- Багато нещасть пережив я, але такого ще не траплялося із мною, - гірко зауважив Сосур.
Як було не горювати йому за красунею Весною, якої він стільки років домагався? Вирішив він охороняти тіло своєї коханої. Три дні й три ночі сидів біля її узголів'я й раптом бачить: з кута склепу повзе змія й підповзає до тіла Весни. Схопив Сосур свій меч і надвоє розрубав змію. Хвостова половина змії залишилася на місці, а частина з головою, швидко заповзла назад у шпарину.
Став Сосур чекати, що буде. І от бачить він, що змія знову виповзла з нори й тримає в пащі чарівну бусину - бусину здійснення бажань. Цією бусиною потерла змія те місце, де розрубав її Сосур, і відразу зрослися обидві половини, і поповзла змія геть.
Сосур ударив змію мечем по голові й убив насмерть. Вийняв з її пащі бусину здійснення бажань і приклав до рани Весни. Зітхнула дівчина й солодко потягнулася:
- Як довго спала я!
- Довго, дуже довго, - згодився Сосур.
Вивів Сосур красуню Весну зі склепу й привіз її до свого дому.
З того часу у радощах жили й любилися Сосур з Весною.

СМЕРТЬ АРАХЗАВА

Якось під час полювання спускався нарт Сосур по великому гірському гребеню й побачив золотавого оленя. Сосур крадькома слідкував за ним, та олень не підпускав його до себе на відстань польоту стріли. Довго йшов Сосур за оленем, нарешті втомився, розсердився й, вирішивши відпочити, приліг під деревом. Хтозна, чи довго він спав?
Тим часом недалечко проїжджав син Биценага, маленький Арахзав. Побачив золотавого оленя Арахзав і стрелив у нього. Олень покотився з великого гребеня, упав якраз на те дерево, під яким спав Сосур, і, обламавши його гілки, ударив Сосура по чолу.
Сосур негайно ж прокинувся, підхопився й бачить, що наближається до нього, посміхаючись, Арахзав.
Вони відразу впізнали один одного, - а як же!
- Чого ти злякався, Сосур? - запитав Арахзав.
- Я не злякався, а здивувався. Увесь день підкрадався я до цього оленя, то чому ж ти вполював його? - запитав Сосур.
- Чому ж ти здивувався? Чи тут мало таких оленів?
Обидва мисливця були раді цій зустрічі. Арахзав, як молодший, приготував шашлики. Вони закусили, і Арахзав запросив Сосура:
- Не гребуй, Сосуре, будь нашим гостем!
Сосур погодився, і разом з Арахзавом вирушили вони до нього додому. Скільки не їхали вони, та ось дісталися до земель Биценаг-алдара. Раптом побачив Сосур: далеко спереду хмарою здіймається курява. Зацікавився Сосур:
- Що там за чорна хмара наступає? Чи хтось напав на твою країну?
- Ні, не від навали ця курява, Сосур, - мовив Арахзав. – Сьогодні святкуємо народження Биценаг-алдара. На честь цього й танцює наша молодь.
Ближче під'їхали вони, і почув Сосур, як небесним громом гудять пролітаючі стріли.
- А це що? Чи вороги вторглись до вас?
- Не тривожся, Сосуре, це на честь дня народження Биценаг-алдара молодь наша змагається в стрільбі з лука, - це шумлять, пролітаючи, їхні стріли.
Далі поїхали вони, уже й селище вдалині позначилося. І знову до слуху Сосура донеслися грозові гримання, і знову пояснив йому Арахзав:
- Це на честь дня народження мого батька молодики нашого селища штовхають один одного плечима, показують свою силу.
Так, розмовляючи, доїхали вони до селища. Сосур пішов до Биценаг-алдара й привітав його. Арахзав же передав батькові тушу впольованого ним золотавого оленя й сказав:
- Це тобі подарунок від нарта!
Як було не зрадіти Биценаг-алдару такому гостеві!
Пригощали Сосура всеньку ніч до ранку. А в селищі продовжували святкувати день народження Биценаг-алдара. Веселилися старі й молоді. Одні, мов баранці, виштовхували один одного з кола лобами й плечима, інші стріляли з лука чи водили веселий хоровод. Оглядівся Сосур, подивився на веселощі й попросив Биценаг-алдара:
- Дозволь і мені вступити в гру.
Биценаг дозволив йому, і Сосур підійшов до стрільців з лука. Витяг свою стрілу й влучив у ціль. Чимале захоплення викликав він у мешканців великого селища Биценаг-алдара: щоразу, коли стріляв Сосур – вцілювала стріла. Дійшла про це звістка до Биценаг-алдара, і він подарував Сосуру меч, що сам вискакує з піхов для бою.
Потім Сосур підійшов до тих молодиків, які, мов баранці, збивалися чолами, і став змагатися з ними. І всякий, кого він штовхав чолом, летів з ніг геть.
Тут кривдно стало Биценаг-алдару. Стільки чоловіків довкола, а жодного не найшлося, хто збив би з ніг Сосура.
На третій день вступив у гру Арахзав. А люди балакали:
- Сосур переміг усіх нас, нехай спробує помірятися силами з Арахзавом.
Не заперечував Биценаг-алдар проти цього.
Арахзав запропонував Сосуру:
- У вас, у нартів, уважається ганьбою подужати гостя, у нас же - славою! Давай-но позмагаємося!
Погодився Сосур. Спочатку змагалися вони в стрільбі з лука. Все селище натовпилося побіля них, люди стежили за кожним їхнім рухом. Але ніхто із двох не брав гору. Коли над ними пролітав птах, вони прицілювалися йому у самісіньке око, і обоє влучали.
Потім вони штовхали один одного плечима, але жоден з них не зрушився з місця. І побачивши, що у всьому рівні, подали вони один одному руки й побраталися. Сосур подякував:
- Добре ви почастували мене, Биценаги! А раз так, нехай мій побратим відвідає мій дім.
Биценаг-алдар не став суперечити й дозволив синові поїхати разом із Сосуром.
Другого дня Сосур, захопивши подарунки Биценага, повернувся в нартське селище. Арахзав супроводжував його.
Щедро пригощав Сосур Арахзава, як то кажуть, на руках його носив. Прийшов час їхати Арахзаву. Багаті дари дав йому Сосур, ще й свого коня подарував. Так з почестями провів він Арахзава.
Та несподіванками багаті мандри. Підступним від народження був Сирдон. І от, коли Арахзав повертався додому, Сирдон у образі бабусі, з'явився перед ним і під’юдив:
- Агов, юначе, гарні подарунки везеш ти своєму батькові! Але чому, коли вибирав ти подарунки, не попросив у господаря Цилан-коня, що у спекотний день охолоджує вершника, а в холодний зігріває?
Арахзав відразу повернувся в селище нартів і викликав Сосура. Сосур вийшов до нього й здивувався:
- Що ти забув у нас, Арахзав?
- Якщо ти хочеш мені зробити подарунок, подаруй свого Цилан-коня, щоб він зігрівав мене в холодний день, а в гарячий рятував від спеки.
- Нехай лихо буде долею того, хто підказав тобі просити такого коня! Кінь цей місячний путь за добу долає. Ти незвичний до його ходу, боюся, що він принесе тобі лихо.
- Невже ти можеш, Сосуре, відмовити мені в тому, чого я в тебе прошу? Якщо цей кінь годиться для тебе, то він і для мене придатний.
Вивів Сосур з-під семи підземель Цилан-коня. Повів його Арахзав до річки й викупав з таким старанням, з яким миють стіл перед бенкетом. Осідлав його Арахзав, попрощався із Сосуром і помандрував своїм шляхом.
Досить далеко від'їхав він від селища нартів, як раптом назустріч йому в образі старого йде Сирдон.
- Агов, юначе, - дорікає стариган Арахзаву, - гарні подарунки у тебе, але не здогадався ти попросити у свого названого брата панцир Церека.
Вернувся знову Арахзав й викликав Сосура. Вийшов до нього Сосур й запитав:
- Що ще тобі від мене треба, Арахзав?
- Якби ти подарував мені панцир Церека, Сосуре, я був би дуже тобі вдячний.
- А нехай всохне плескатий язик у того, хто порадив просити в мене це! - лаявся Сосур.
Віддав він Арахзаву панцир Церека, - хіба міг він вчинити інакше? Але, віддаючи подарунок, він сказав:
- Щасливої дороги, Арахзав. Але якщо тепер хтось порадить тобі повернутися назад, підмани його до себе, упіймай й заглянь, що в нього під підборіддям.
І знову на шляху Арахзава зустрічав Сирдон, але цього разу в образі молодої жінки. Соромливо дивиться жінка на Арахзава. А той оглянув її, кадик угледів, та й запропонував ласкаво:
- Не соромся мене, відкрий личко.
Послухалася молодиця, відкрила обличчя й каже:
- Хоча багато везеш ти додому коштовних речей, але ще чогось бракує.
- Чого ж бракує? Підкажи мені, йди до мене ближче! - покликав Арахзав.
Але коли Сирдон в образі молодиці наблизився до Арахзава, той приловчився, упіймав його, та й вихопив у нього з-за пазухи викуваний донбетирами ніж. Арахзав схопив Сирдона за руку, закрутив його, і Сирдон, вертячись колесом млина, полетів до виходу з ущелини. Але він встиг крикнути Арахзаву:
- Якщо ти вже такий дужий, то взяв би собі в дружин красуню дочка Куан-алдара, що кроїть і шиє в своїй семиярусній вежі!
Повернувся знову Арахзав до Сосура й дає йому:
- От тобі ніж, викуваний донбетирами.
Сосур відповів:
- Друже мій, Арахзав! Ніж цей - точна прикмета, що на шляху твоєму щораз ставав Сирдон. Я впізнаю його по цьому ножу. А що ще тобі він сказав?
- Якщо ти, - мовляв, - справжній чоловік, візьми собі в дружини красуню дочку Куан-алдара. Май на увазі, Сосур, я не можу відмовитися від неї.
- Відмовся від цього! Сирдон не простив тобі образи, і ти потрапиш у його хитросплетене павутиння. Краще вернися до батька свого Биценага й попроси в нього поради.
Арахзав повернувся зі своїми подарунками додому й розповів батькові:
- Я прямую в Країну донбетирів свататися до дочки Куан-алдара.
- О сину мій! - відрадив Биценаг-алдар. - Негарну справу ти задумав. Зістарів я, хто ж, коли я вмру, кине жменю землі на мої старі кості?
- Не турбуйся за мене, дада! Я адже знаю, що роблю! - запевнив Арахзав.
- То хоч візьми свого друга нарта в товариші, - сказав Биценаг-алдар.
- Не бажаю повертатися, тато! Якщо буде мені важко, покличу Сосура, він мене сам знайде, - мовив Арахзав й вирушив у країну Куан-алдара.
А Куан-алдар з боку матері був родичем Сирдона. Довідавшись, що Арахзав поїхав до Куан-алдара свататися до його дочки, Сирдон випередив Арахзава й повідомив Куан-алдара:
- До тебе їде мій ненависник. Хоче він посвататися до твоєї дочки. Але прошу, помстися за мене, вбий його! Сам я занадто слабкий.
Під вечір Арахзав підоспів до Куан-алдара й, під'їхавши до його дому, покликав:
- Хазяї, чи не пустите гостя?
Вибіг з будинку син Куан-алдара й запросив Арахзава:
- Заходь до нас, будеш нашим гостем!
Арахзав ввійшов у оселю. Усадовили гостя за стіл, принесли наїдки, й усі сіли вечеряти. Арахзав запитав Куан-алдара:
- Дозволь мені мати надію, і мені буде легше просити тебе.
- Усяка річ має ціну. Говори, гостю. Про що ти хочеш просити?
Тут Арахзав розповів хазяям, навіщо він приїхав. А Куан-алдар на це відповів:
- У нас є звичай: покажи три рази свою молодецтво - і дівчина твоя! Інакше не можемо ми видати її за тебе.
- Добре, нехай буде по-твоєму, - згодився Арахзав.
- Тоді завтра з ранку вирушай в Рибну ущелину і впіймай рибу для весільного частування.
Вранці син Куан-алдара й Арахзав пішли в Рибну ущелину. А Сирдон вже отут як отут. Впіймав рибину, зачарував її й перетворив в оленя-рибу. З’явилася олень-риба перед Арахзавом, і кинувся він за нею. Добігли вони до Молочного озера. Посередині озера - острів, на ньому - галявина. Риба кинулася туди, ходить там, пасеться. Арахзав запримітив її й пустив у неї стрілу. Олень-риба звалилася.
- Як би винести її відтіля? - подумав Арахзав. Увійшов він в озеро, і відразу ноги його нижче щиколоток скам'яніли. Зайшов він до середини озера, і ноги його по коліна перетворилися на камінь. Аж раптом побачив Арахзав перед собою Сирдона.
- Ну як, Арахзав! Ти переборов мене силою, а я здолаю тебе хитрістю! - глузує Сирдон.
Зрозумів тоді Арахзав, що він обманутий. Дістав через пазуху ґудзик батька свого Биценаг-алдара, настромив гудзик на кінець стріли й вистрілив. Тремтячи, полетіла стріла й увіп’ялася в поріг дому Биценага. А сам Биценаг-алдар у цей час ніжився на осонні. Витяг він стрілу й зрозумів, що потрапив Арахзав у біду. Покликав він слугу й наказав:
- Поспішай у Країну нартів і скажи Сосуру: твій брат Арахзав потрапив у біду і чекає на твою допомогу.
Того ж дня слуга Биценага прибув у селище нартів і негайно передав Сосуру доручення Биценаг-алдара. Осідлав Сосур свого сірого коня й прискакав до Биценаг-алдара.
- Скажи скоріше, в якому напрямі виїхав мій брат Арахзав? - спитав Сосур.
- Виїхав Арахзав до Куан-алдара й надіслав нам відтіля криваву звістку, - відповів Биценаг-алдар.
- Тоді дай мені скоріше панцир Церека й Цилан-коня, яких я подарував Арахзаву, щоб скоріше мені добратися до нього.
Дав йому Биценаг-алдар панцир Церека, й, скочивши на Цилан-коня, Сосур ворухнув повіддями й місячний шлях подолав за день. Але за цей час Арахзав вже вмертвив себе своєю стрілою.
Прибув Сосур до будинку Куан-алдара й покликав:
- Виглянь сюди, Куан-алдар!
І від гуку його затряслися стіни будинку.
Куан-алдар вийшов до нього й запросив:
- Заходь до нас у оселю. Бачу, що ти не звичайний гість.
- Нема чого мені заходити до твого дому! Відповідай скоріше, де мій брат Арахзав?
- Вони разом з моїм сином пішли в Рибну ущелину, і поки що нічого від них не чутно, - відповів Куан-алдар.
Сосур скерував коня в Рибну ущелину й через мить опинився там. Поблизу Молочного озера побачив він людей, що вели веселий хоровод, і питає:
- Чого ви танцюєте? Що хороше трапилося?
- Як же не танцювати? Велика радість у нас. Син Биценаг-алдара приїхав свататися до дочки нашого алдара, і ми вбили його за допомогою Сирдона.
- А де ж його тіло? - запитав Сосур. Люди Куан-алдара повели Сосура до Молочного озера.
Як тільки побачив Сосур мертвого Арахзава, закричав він людям Куан-алдара:
- Гей, ви, осли! Тільки про це й хотів я взнати!
А Сирдон відразу по голосу упізнав Сосура й попередив:
- Бережіться! Він породжений з каменю й може погубити вас!
Сирдон відразу перетворився на птаха й полетів.
А Сосур затявся рубати людей Куан-алдара. Передніх він убивав, а задніх несли потоки крові. Так Сосур винищив їх усіх до останнього. А сина Куан-алдара упіймав, притяг його в будинок Куан-алдара й наказав батькові:
- Привези негайно мертве тіло мого брата сюди, інакше я відітну голову твоєму синові.
Що тут сталося з Куан-алдаром! Він відразу звелів принести мертве тіло Арахзава. Сосур поклав мертвого свого побратима на плечі алдара і його сина й наказав:
- Тепер ідіть переді мною до батька Арахзава й передайте йому мертве тіло його сина.
Що могли вдіяти Куан-алдар і його син? Понесли вони мертвого Арахзава до отчого дому, а Сосур привів із собою дочку Куан-алдара й сказав Биценаг-алдару:
- Ось перед тобою вбивця твого сина, а це та, через яку загинув Арахзав.
Побудував Биценаг-алдар склеп зі срібла і поклав там свого сина.
А Сосур відрубав голови Куан-алдару і його синові й повісив над входом до склепу. А трупи викинув на смітник.
Биценаг-алдар подякував Сосуру за те, що він помстився за Арахзава.
Потім Сосур повернувся додому, а дочка Куан-алдара залишилася в Биценаг-алдара.

ЯК СОСУР ВРЯТУВАВ ШАТАНУ З ОЗЕРА ПЕКЛА

Поїхав Сосур у далекий похід, у ту сторону, звідки сходить сонце. Вище землі, нижче хмар мчить Сосура кінь його, силою своєю зрівняний з ураганом. Були деякі нартські юнаки злі на Сосура й, коли він виїхав у похід, стали придумувати, яку б рану болючу нанести серцю Сосура, яке б зло заподіяти йому. І змовилися вони так:
- Давайте кинемо його матір, Шатану, в озеро Пекла, живою пошлемо її в Країну мертвих.
Прийшов до Шатани один з юнаків і звістив:
- Сьогодні п'ятниця, а жити тобі зосталося до нової п'ятниці. Тому квапся, замолюй за цей тиждень свої гріхи, - наступної п'ятниці ми кинемо тебе живцем в озеро Пекла.
Защеміло серце у Шатани, заридала вона, рясним намистом посипалися сльози з її очей. І стала придумувати вона, як повідомити про це лихо сину своєму, з каменю породженому Сосуру. Спритна була Шатана. Спекла вона три медяні коржі, побігла до річки й сіла саме на той камінь, з якого народився Сосур. Благала Шатана:
- Бог богів, милий Боже! Прийшли мені такого птаха, що донесе до Сосура моє слово.
Сидить Шатана, чекає. І от бачить - шуліка летить над нею.
- Агов, шуліко! Гарним гостинцем я тебе обдарую, якщо полетиш ти вісником тривоги в той бік, звідки сходить сонце, і повідомиш Сосура, що його недруги хочуть живцем послати мене в Країну мертвих. Скоріше повертайся, Сосур!
- Ще гірших нещасть бажаю я Сосуру! - прокричав зверху шуліка у відповідь Шатані. - Всі ущелини і яри завалив він тушами вбитих звірів, а все мало йому, і, коли я вилітаю поласувати падлом, він стріляє по мені.
Полетів шуліка, а слідом за ним над головою Шатани, каркаючи, важко пролетіла ворона. І до неї звернула Шатана свою схожу на пісню мольбу:
- Ворона, чорна ворона!
Прошу тебе, грубошия, полети туди,
звідки сонце сходить!
Не вперше тобі бути вісником нещастя.
Покаркай Сосуру, що хочуть нарти
кинути матір його живцем в озеро Пекла.
Прислужи мені, і я так обдарую тебе,
що ти запам'ятаєш про це навіки.
- Ні, не полечу я, Шатана, вісницею про твоє нещастя. Бувало, син твій Сосур наб'є повну ущелину дичини, але навіть кісточки ніколи не залишить мені, - прокаркала ворона. - Хотіла б я тебе бачити в ще більшій біді.
- Будь же ти навіки безпритульною серед птахів! - прокляла її Шатана.
Полетіла грубошия ворона.
Плаче в розпачі Шатана.
Аж ось прилетіла на плач тонкошия сорока. Сіла перед нею й скрекоче. І до неї звертається Шатана:
- Поїхав син мій у той бік, де сходить сонце. Донесла б ти до нього тривожну звістку, що хочуть нарти кинути живцем його матір в озеро Пекла. Який би я зробила тобі дорогоцінний дарунок!
- Хоч би одним оком подивитися на таке горе Сосура! - поскрекотала сорока. - Чи забула, як він мене пригостив мітлою, коли я потягнула куряче яйце із твого курника? Насилу я тоді врятувалася від нього й у житті ніколи цього не забуду.
Закрила лице руками Шатана й заплакала гірко. Раптом почула вона над вухом щебетання ластівки.
- Що за горе в тебе, дорога Шатана? За чим ти ллєш сльози? - ласкаво запитала ластівка.
- Як же мені не плакати? - відповіла Шатана. - Наші недруги хочуть у п'ятницю живцем кинути мене в озеро Пекла. Син же мій і захисник Сосур перебуває в далекому поході, і нікому за мене заступитися.
- Може, я можу допомогти тобі? - запитала ластівка. - Ніколи в житті не забуду, як урятувала ти пташенят моїх з хижої котячої пащі, викупала їх у парному молоці й уклала назад у гніздо.
- Лети туди, ластівко, звідки сходить сонце, знайди там Сосура, що на цілий рік виїхав у похід, будь вісником тривоги! Скажи, що недруги хочуть у п'ятницю кинути його матір в озеро Пекла. Нехай поквапиться він і скоріше повернеться!..
- Як не погодитися мені бути вісником тривоги твоєї, уславлена Шатана! Як можу я забути, славна Шатано, твої благодіяння! - щебетала ластівка. - Притьмом полечу до нього. Але раптом він не повірить мені?
Зняла швидко Шатана каблучку зі свого пальця й одягла його на шию ластівці. Розпростерла ластівка крила й полетіла в той бік, де сходить сонце.
Куди за сім тижнів і сім днів доскакав на своєму могутньому коні-урагані нарт Сосур, туди за одну ніч до сходу світлої ранкової зірки Бонварнон долетіла ластівка. Під тінистим кущем, на м'якій зеленій траві, безтурботно відпочивав Сосур. І ластівка сіла на гілку над його головою й заспівала, задзвеніла на тисячі ладів:
- Агов, прославлений нарт, буйний Сосур, безтурботно лежиш ти на м'якій зеленій травичці, а любу матір твою Шатану хочуть недруги кинути живою в озеро Пекла. Мов намисто сиплються сльози її очей. Як променів сонця, чекає вона твого повернення.
- Ластівка, ти завжди була другом людей, і я розумію твою мову, але чим підтвердиш ти правду своїх слів?
А ластівка скинула із шиї своєї каблучку Шатани. Як було не впізнати Сосуру цю каблучку? Одним стрибком опинився Сосур на своєму схожому на ураган й швидкому, мов хмари, коні й помчав додому. Багато вже проскакав він і раптом бачить: знемогла бідна людина, лежить на дорозі й піднятися не може.
- Агов, нарте, тобі доручаю моє життя, - прошепотів він Сосуру, а сам не має сили навіть голову від землі підняти.
Миттю зістрибнув Сосур з коня свого, нахилився й запитав бідолаху:
- Що з тобою? Чого тобі треба? Чим можу допомогти я тобі?
- З голоду вмираю й тільки від тебе чекаю порятунку, - відповів йому бідняк.
Квапився Сосур рятувати матір свою і не взяв із собою нічого їстівного. Але навіть на думку йому не прийшло кинути людину на голодну смерть. Поскакав він у ліс і повернувся відтіля з тушею оленя. Розвів він багаття, насадив м'ясо на рожен і тільки після цього, побажавши голодному доброго дня, скочив на коня й помчав своєю дорогою.
Проскакав він уже добру частину шляху й раптом бачить: летить орел і в пазурах своїх несе дитину. Підняв Сосур свій лук і стрілою вцілив в орла. Не випускаючи дитини з пазурів, упав орел у річку. Підскакав Сосур до берега, зіскочив з коня, кинувся в ріку й врятував дитя. Посадив він дитину із собою у сідло. А на краю селища зустріла Сосура жінка з обличчям, подряпаним у горі: на її очах вкрав орел її дитя. Віддав Сосур дитину, і подякувала йому мати:
- Я бідна вдова, а ти врятував мого єдиного сина.
Поспішає, скаче Сосур, поганяє свого коня. Але як не квапився він, але спізнився - вже кинули Шатану живою в озеро Пекла. Кинувся Сосур до озера, але не знайшов там своєї матері.
Тоді повернувся він у нартське селище й покарав своїх недругів.
А потім вирушив Сосур у Країну мертвих, до Барастира.
- Може, віддасть мені матір, - сподівався.
Підскочив він до воріт Країни мертвих і постукав. І тоді сам Барастир, володар Країни мертвих, вийшов до нього. Почав Сосур прохати у нього за свою матінку
А Барастир мовив:
- Чимало здійснив ти грішних справ, нарте Сосур! Але за те, що, кваплячись врятувати матінку свою, ти не відмовив голодному й урятував його від смерті, а також вирвав синочка бідної вдови з пазурів орла, я віддаю твою матір.
Відпустив Барастир Шатану, повернувся Сосур з нею в селище нартів і жили вони знову з людьми.


НАРОДЖЕННЯ АХСАРА Й АХСАРТАГА 2
МЕЧ АХСАРА 4
ЯБЛУКО НАРТІВ 8
КРАСУНЯ ДЗЕРАСА 10
СМЕРТЬ АХСАРА Й АХСАРТАГА 13
НАРОДЖЕННЯ УРУЗМАГА Й ХАМИЦА 16
ЯК УРУЗМАГ і ХАМИЦ ЗНАЙШЛИ ДІДА СВОГО, АРХАГА 18
НАРОДЖЕННЯ ШАТАНИ 21
ЯК ШАТАНА СТАЛА ДРУЖИНОЮ УРУЗМАГА 23
УРУЗМАГ І ХАРАН-ХУАГ 27
УРУЗМАГ І КРИВИЙ ВАЙГ 31
ЯК УРУЗМАГ РОЗЛУЧАВСЯ ІЗ ШАТАНОЮ 37
БЕЗІМЕННИЙ СИН УРУЗМАГА 39
СИН ШАТАНИ 52
УРУЗМАГ І ТРОЄ ДОПИТЛИВИХ 69
ЯК З'ЯВИЛОСЯ ПИВО 72
ОСТАННІЙ ПОХІД УРУЗМАГА 73
НАРОДЖЕНННЯ Й ГАРТУВАННЯ СОСУРА 79
ЧИМ НЕБОЖИТЕЛІ ОБДАРУВАЛИ СОСУРА 83
ЧИМ НЕБОЖИТЕЛІ ОБДАРУВАЛИ СОСУРА 83
СОСУР ШУКАЄ ДУЖЧОГО 86
СОСУР У КРАЇНІ ГУМ 95
СОСУР І НЕВІДОМИЙ СИН АРХАГА 103
СОСУР і СИНИ ТАРА 109
ЯК СОСУР ОДРУЖИВСЯ ІЗ КОСЕР 124
ЯК СОСУР УБИВ ТРЬОХ СИНІВ ТЕЛБЕРДА 129
ПОХІД СОСУРА 132
НАРТ СОСУР І ВЕЛЕТЕНЬ БИЗГУАН 136
ЯК СИРДОН СТАВ ВОРОГОМ СОСУРА 139
СИН БИЦЕНАГА, МАЛЕНЬКИИ АРАХЗАВ 141
ЯК СОСУР ОДРУЖИВСЯ ІЗ ВЕСНОЮ 155
СМЕРТЬ АРАХЗАВА 164
ЯК СОСУР ВРЯТУВАВ ШАТАНУ З ОЗЕРА ПЕКЛА 172

© Copyright: Анатолий Стоянов. Дата опубликования: 31.05.2010.

Добавить комментарий